Читати книгу - "Місто карликів"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Потяг вистукував своє «відвезу-відвезу-відвезу» мальовничими сибірськими місцями. Коли проминули великі міста і подолали Уральський хребет, конвой перестав так ретельно дотримуватися закону — ані звуку на стоянках. Не так ретельно загвинчували вже й залізну штабу, якою зачиняли двері. Якось трапилося так, що ота щілина у дверях вагону залишилася досить широкою під час однієї із незапланованих тривалих стоянок. Мабуть, їхній червоний арештантський товарняк мусив пропускати якийсь військовий ешелон, що поспішав на схід, і не надто дбайливо зачинений вагон зупинився на задвірках якоїсь невеликої сибірської станції. Степан з Романом опинилися біля щілини. І перед їхніми відвиклими від тихого мирного життя очима відкрилася картинка, яку вони споглядали мов у кіно. Маленький пристанційний базарчик. Торгують молоком, сметаною, сиром, нехитрим овочем. Роман зі Степаном перезирнулися. Роман дістав з кишені якісь карбованці — мама не пошкодувала грошей на останню передачу — вона б усе віддала, якби можна було. Прошепотів тихенько: «Бабусю! Бабусю! Можна трохи молочка?» — і простягнув крізь щілину гроші. Жінка почула. Глянула в Романові сірі очі, сплела руки в одвічному російському жесті — ой, батюшкі!
— Да нікак арестантікі! Болєзниє ви моі! — кинулася до вагону з отим відерцем молока, яке думала, мабуть, продати. Наливала кожному в миску, в кружку, в долоні, повторювала без кінця: — Мілиє ви мої, да куда ж оні,вас везут, бєдних… Ето ж гдє-то і мой Васютка так маєтся… Пєйтє молочко, пєйтє…
— Да што ти, Міхална, с молочком-то! Капусткі, капусткі, рєбята, беріте… Вітаміни, полезное. Откудова ви, мілиє?
— З України, добра жінко, з Прикарпатська, — відповідали, приймаючи розкішні дари сибірської землі — квашену капусту, трохи підмерзлу цибулю, якесь печиво, що приготувала, певно, жінка на продаж багатим пасажирам, і отак віддала «ворогам народу», не беручи грошей.
Чи загаявся конвой, чи відвернув їхні лиця на цю хвилю янгол-охоронець, чи хмарою закрив, та всі ці скарби вдалося приховати і ласувати, поділившись зі своїми, отією дорогоцінною капустою, що рятувала від цинги.
Пересилки, пересильні тюрми. Проїхавши увесь «союз нєрушімий республік свободних» із заходу на схід, хлопці, здається, мали б вивчити всю географію — не було великого міста без власної пересильної тюрми. Пересилки затримували рух червоного, кольору крові, вагона, але що не робиться — все до кращого, там була можливість помитися — проводилася санобробка ешелону, там, у переповнених камерах, зустрічалися різні люди, і ці зустрічі, приємні й зовсім ні, все ж урізноманітнювали існування. До того ж, кожна затримка була кроком назустріч літу. Виявилося, що квітень — квітучий і теплий у Прикарпатську, в Сибіру — ще майже зима, а буйний веселий, зелений в Україні май — то лише початок весни в цьому краю.
Десь після Іркутська вагон поповнився новими «пасажирами». «Продукти», які везли з Прикарпатська, виявилися таки «скоропортящіміся», «зіпсовані» продукти, в’язні, що померли у дорозі, скоро довели кількість людей у вагоні майже до норми. І у хлопців з’явився новий сусід і безцінне джерело інформації — Микола Петрович Заліванов, викладач політекономії одного з московських інститутів. Він топтав стежки стількох зон, що міг би написати енциклопедію, і що найголовніше — вже одного разу побував на Колимі. В’язень «кіровського призиву», він пройшов і «одиночку» Ярославки, Ярославської спецтюрми, і табори «Дальстроя» ще до війни, потім через якісь внутрішньотабірні інтриги опинився в іркутському централі, і от тепер знову торував шлях на північ. Він знав усе, тому йому було важче. Він знав, як уникнути і врятуватись — і тому йому було легше. Двоє зовсім юних сусідів, які потиснулися, щоб дати йому місце на нарах, здавалися йому істотами з іншої планети. Втім, так воно й було. Як вони не схудли за дорогу, ще домашні запаси вітамінів в організмі не цілком виснажилися. Поряд із ними кістяк, обтягнутий «крокодиловою» шкірою, на який перетворили роки голоду Миколу Петровича, виглядав особливо страхітливим.
— Що так дивитеся, хлопці? Скелет ходячий? Це ще нічого, в Іркутську я трохи відійшов. От у шахті…
Але Роман дивився на шкіру:
— Це що — пелагра?
— Вона, вона. А ти що, медик?
— Вчився на фельдшера.
— Тобі пощастило. Медику в зоні легше.
— Але ж я ще не довчився, так, студент…
— Нікому не кажи. Диплома тут не питають. Мудрі слова знаєш, по латині читати можеш, робити руками щось вмієш? Уколи, перев’язки? Тримайся за медицину, хлопче, тримайся, виживеш.
Скількох важливих для виживання у зоні речей навчив їх дорогою Микола Петрович! І табірної «фені», особливого діалекту зеків, знаючи який можна було зійти за «свого», і правил поведінки — знаменитого «не вір, не бійся, не проси». І особливих, звірячих законів, дотримуючись яких тільки й можна було вижити в звірячому світі колимської каторги: «Ніколи не роби сам того, що може зробити за тебе інший», «Ніколи не роби сьогодні того, що можна зробити завтра», і вже зовсім цинічне: «Умри ти сьогодні, а я — завтра».
— Основне — не потрапити на «общіє» роботи, це головне. Попав на «общіє» — пропав, не виживеш. Не слухайте, що вам говоритимуть — мовляв, той, хто перевиконує норму, отримує більшу пайку. Все це насправді не так.
— Не отримує? — уточнив Степан.
— Чому ж ні? Отримує, і навіть має право купити додатковий хліб, але сил витрачає стільки, що і це не допомагає. Економте сили, працюйте якнайменше, шукайте будь-якого приводу, щоб «припухнути», «прокатуватись».
— Не слухайте його, хлопці, це — антирадянська агітація! — обізвався знизу Тищенко. — Нам довіряють розвивати економіку Далекого Сходу, а він — контра недобита!
— За що й сиджу! — підтримав колишнього однопартійця Микола Петрович. — Всі ми тут однакові, всі — контра. І поки що справді недобита… А таких,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Місто карликів», після закриття браузера.