Читати книгу - "20 000 льє під водою"

— Ви уважно стежите за моєю розповіддю? — раптом запитав мене капітан Немо.

— Надзвичайно уважно, — відповів я, досі не розуміючи, з якого приводу читається мені ця лекція з історії.

— Я продовжую розповідати. Сталося от що. Кадікські купці мали привілей, за яким усі товари, що приходили з Вест-Індії[81], повинні були розвантажуватися лише в Кадіксі. Таким чином, вивантаження злитків золота в бухті Віго суперечило встановленим для них привілеям. Вони звернулися зі скаргою до Мадріда і добились у слабкого Філіппа V розпорядження, за яким транспорт повинен був залишитися в бухті без розвантаження як секвестрований[82] до тих пір, поки ворожий флот не зніме блокади з Кадікса. В той час, коли приймалося це рішення, 22 жовтня 1702 року, англійські кораблі теж увійшли в бухту Віго. Адмірал Шато-Рено, незважаючи на переважаючі сили противника, відбивався дуже хоробро. Проте, побачивши, що золоті багатства транспорту повинні були потрапити до рук ворога, він наказав підпалити і затопити галіони, які й пішли на дно разом зі своїм величезним скарбом.

Капітан Немо зупинився. Признаюся, я до цього часу не розумів, чому мене повинна була цікавити ця історія.

— Ну і що ж? — запитав я його.

— А те, пане Аронакс, — відповів капітан Немо, — що ми тепер перебуваємо в бухті Віго і лише від вас залежить проникнути в її таємницю.

Капітан підвівся і зробив знак іти за ним. Я вже встиг повністю оволодіти собою і невимушено пішов слідом за ним. У салоні було темно, але крізь його прозорі вікна було видно блискучі океанські води. Я подивився у вікно.

В радіусі до півмилі вода навкруги «Наутілуса» була немов насичена електричним світлом нашого прожектора. Піщане дно здавалося дуже чистим, усе було видно до найменших дрібниць. Матроси команди «Наутілуса», одягнені в скафандри, ворушили напівзогнилі бочки, поламані ящики, витягаючи їх з погорілих уламків. З цих ящиків і бочонків висипалися золоті й срібні злитки, текли цілі потоки піастрів і коштовностей. Весь пісок був засипаний ними. Навантаживши на себе ящик чи бочку з цінними трофеями, матроси йшли на «Наутілус», складали в ньому свій вантаж і поверталися за новим у невичерпну скарбницю золота й срібла.

Тепер я зрозумів. Саме тут 22 жовтня 1702 року був театр морського бою. В цьому місці потонули галіони з вантажем для іспанського уряду. Саме з цих розсипів капітан Немо, залежно від необхідності, черпав золото і наповнював ним свій «Наутілус». Тільки йому, йому одному Америка віддала свій дорогоцінний метал. Він був єдиним і прямим спадкоємцем цих скарбів, відібраних силою в інків[83] та інших народів, підкорених Фернандом Кортесом[84].

— Чи знали ви, пане професоре, — звернувся він до мене посміхаючись, — що в морі існують такі багатства?

— Знав, — відповів я, — що загалом у водах океанів у розчиненому вигляді міститься близько двох мільйонів тонн срібла.

— Правильно, але щоб добути це срібло, необхідно витратити більше, ніж воно само коштує. А тут, навпаки, мені потрібно тільки нахилитися, щоб підібрати загублене людьми. І не тільки в бухті Віго, а скрізь, де були театри боїв і катастроф. Усі ці місця нанесені на мою підводну карту. Розумієте тепер, що я багатший за мільярдерів?

— Так, розумію, капітане. Але дозвольте мені все ж зауважити, що, використовуючи золоті розсипи бухти Віго, ви тільки випереджаєте роботу конкуруючого з вами акціонерного товариства.

— Якого саме?

— Товариства, яке одержало від іспанського уряду привілей на роботи по розшукуванню потоплених галіонів. Його акціонери сплять і бачать уві сні ці п’ятсот мільйонів — адже так були оцінені потоплені багатства?

— Так, п’ятсот мільйонів! — відповів капітан Немо. — Вони тут були, але їх уже немає!

— Зрозуміло! — сказав я. — Тому треба було б бути милосердним до цих акціонерів і попередити їх. Правда, невідомо, як вони сприйняли б це попередження. Гравці завжди жалкують не так за втратою своїх грошей, як за зникненням їхніх божевільних надій. А втім, мені їх майже не шкода. Я більше співчуваю багатьом тисячам нещасних бідняків, яким ці величезні багатства могли б значно полегшити становище. Та, на жаль, вони ніколи до них не дійдуть!

Я не встиг ще закінчити фразу, як зразу відчув, що вона образила капітана Немо.

— Ніколи до них не дійдуть? — скрикнув він з запалом. — Отже, ви вважаєте, що ці скарби втрачені, раз вони потрапляють до моїх рук? Виходить, за вашими словами, що я підбираю їх тільки для себе? А хто вам сказав, що з їхньою допомогою я не роблю добрих справ? Ви гадаєте, що я не знаю про страждання бідних людей, про існування пригнічених націй, про нещасних, які потребують допомоги, про жертви, що вимагають помсти? Невже ви не розумієте?..

Капітан Немо раптом замовк, можливо жалкуючи, що сказав надто багато. Але й цього було для мене досить. Я про все здогадався. Якими б не були причини, що примусили його шукати незалежності в морських глибинах, він перш за все лишався людиною! Його серце обливалося кров’ю, коли він бачив страждання людства, і його щедра рука допомагала як окремим біднякам, так і пригнобленим народам.

Тільки тоді я зрозумів, кому були призначені мільйони, відправлені капітаном Немо в той час, коли «Наутілус» плив біля берегів охопленого повстанням Кріту.

РОЗДІЛ IX

Зниклий материк

Наступного ранку, 19 лютого, до мене в каюту зайшов канадець. Я чекав його візиту. Нед Ленд був у дуже поганому настрої.

— Що скажете, пане професоре? — звернувся він до мене.

— Що тут говорити, Неде, — відповів я, — випадок зрадив нас.

— Так! І треба ж було, щоб цей клятий капітан зупинився саме в той час, коли ми збиралися покинути його судно!

— Нічого дивного, Неде, він навідувався до свого банкіра.

— До свого банкіра?

— Вірніше, до каси свого банку. Я розумію під цим океанське дно, на якому багатства знаходяться в більшій безпеці, ніж у державних сховищах.

І я розповів канадцеві про події вчорашнього дня з таємною надією, що тепер він змінить свою думку про капітана і відмовиться од планів утечі. Але моя розповідь викликала у Неда лише глибокий жаль, що він сам не зміг узяти участі в прогулянці по місцю битви в бухті Віго.

— А втім, — промовив він, — справа ще не закінчилася! Це немовби невдалий удар гарпуна! Те, що не вийшло вчора, може вдатися навіть сьогодні ввечері!..

— В якому напрямі йде тепер «Наутілус»? — запитав я його.

— Не знаю! — відповів Нед. — Що ж! Дізнаємось