Читати книгу - "Тореадори з Васюківки"

РОЗДІЛ IX

На Оу&^іТ rJLpІМА.

АИАСА

І от — брама. Брама, що відокремлює звичайний буденний світ від казкового, чарівного, фантастичного світу кіно. І якось прикро, що вона на вигляд така простенька

і непоказна. І така низенька — не те, що перелізти — перескочити можна. Я хіба таку зробив би для кіностудії! Хоча б як ото, пам'ятаєте, у Зимовому палаці, через яку у фільмі «Ленін у Жовтні» матроси перелазили. Або й ще більшу. Кіностудія ж, а не що-небудь!

Ну, а поки що одчиняється ота низенька брамочка і ми в'їжджаємо на територію студії.

Дивлюся ліворуч (о!..) — фруктовий сад, і не який-не-будь маленький, а здоровеннецький — не видно, де й кінчається. Наче ми не на студію потрапили, а в радгосп...

— Мабуть, це для артистів... політехнізація... Після зйомок працюють...—шепоче Ява.

— Мабуть,— погоджуюсь я.

Глянули праворуч — стоять підряд кольорові щити (як ото гасла на шосе), і на тих щитах написані різні хороші слова про те, що мистецтво належить народові, що з усіх мистецтв найважливішим є кіно, що працівники мистецтва передусім мають бути чесними, та багато іншого...

І між тим іншим були такі слова:

«В людині має бути все прекрасне: і обличчя, і одяг, і душа, і думки». А. Чехов.

Я зітхнув. З усього в мене тільки, може, думки й лишилися (та й то хтозна!). Обличчя — наче ним цвяхи забивали. Одяг пожмаканий, брудний. На душі — чужий годинник... Лише в думках своїх я був дуже хороший і прагнув до вчинків прекрасних і благородних. Та людству про це було невідомо.

Ми вилізли з машини і слідом за Максимом Валер'яно-вичем пішли до дверей кіностудії. Ого! Які інтересні двері! Крутяться! Як млин або оте лапате колесо у пароплаві (тільки «на попа» поставлене!). Штовхнеш одні двері, а другі вже тебе доганяють і по спині луплять. Хороші двері!

Проштовхнули нас двері всередину. Ява одразу у себе носом потяг і скривився. Я теж. Лікарнею пахло. Біля самісіньких дверей кіностудії пахло лікарнею. «Мабуть, щоб не думали люди, що таке корисне для здоров'я діло — кіно робити»,— подумав я. А може, просто тому, що одразу ліворуч була студійна амбулаторія.

Ми піднялися по східцях трохи вгору і пішли довжелезним коридором. Ми з Явою не раз читали про кіностудію у книжках (і в Кассіля, і в інших), що коли потрапляєш туди, то дива починаються одразу ж у коридорі: Петро І ходить там, обнявшись з Чапаєвим, який-не-будь римський гладіатор прикурює у Героя Радянського Союзу, яка-небудь морська цариця розказує простій колгоспниці про те, яку гарну кофточку вона купила вчора в універмазі.

І нам кортіло побачити все це... Ми озиралися на всі боки. Але по коридорах чомусь ходили звичайнісінькі дядьки й тітки у звичайнісіньких костюмах (іноді у спецівках, як на фабриці) — і ніяких гладіаторів і царів не було й близько.

Мабуть, ми потрапили у такий день, коли цікавих зйомок на студії не було! Не пощастило нам!

Аж раптом...

— О! О! — штурхонув мене в бік Ява. По коридору назустріч нам ішов дядько в зеленому військовому кашкеті, у гімнастерці, з портупеєю... Високий, ставний, із суворим обличчям...

— По-моєму, Кадочников... У ролі партизана...— шепнув Ява.

Побачивши Максима Валер'яновича, військовий привітно всміхнувся і козирнув. Максим Валер'янович теж усміхнувся вітаючись. Коли ми розминулись, я одва-жився і спитав Максима Валер'яновича:

— А... хто то? Як його прізвище?

— Петренко,— трохи здивовано глянув на мене Максим Валер'янович.—Хороший чоловік... Пожежник... Відповідає на студії за пожежну охорону...

Тю!..

— Якісь пожежники пішли... неінтересні... Навіть касок не носять...—ховаючи очі, буркнув Ява.

Довго ми крокували вузьким напівтемним коридором. І майже всі, хто нам зустрічався (а людей у коридорі тов-кучилося, мов на Хрещатику), віталися з Максимом Ва-лер'яновичем,— ну прямо як у селі, «драстуйте» на кожному кроці.

Нарешті Максим Валер'янович зупинився біля дверей, на яких висіла табличка: «Зйомочна група «Поцілуйте мене, друзі!». За дверима чувся страшний галас. Здавалося, там повна кімната людей, які кричать і сваряться між собою. Але коли Максим Валер'янович розчинив двері і ми зайшли, виявилося, що в кімнаті всього лише один чоловік. Років за п'ятдесят, але кремезний, міцний, з величезною копицею чорного волосся на голові, він сидів на столі і, не змовкаючи ні на мить, сам себе перебиваючи, лаявся в телефон:

— Ви мені, понімаєте, зйомку зриваєте, понімаєте... Що ви мені вчора обіцяли? Ви мені, понімаєте, обіцяли сонячну малохмарну погоду без опадів! А дали що? Що ви мені дали, понімаєте? Погляньте у вікно! — він тицьнув рукою у вікно.— У вас є вікно? Подивіться, понімаєте! Опади, хай вони сказяться! Повне небо опадів! Опади і ніякого, понімаєте, сонця.

Справді, небо затягло хмарами і накрапав дощ. Я усміхнувся. Мовою він дуже нагадував мого батька. Мій батько теж без отого «понімаєте» двох слів сказати не міг. Інтересно — живуть же цей у місті, той у селі, один одного зроду не бачили, а балакають, як рідні брати.

— Безобразіє, понімаєте...— востаннє лайнувся він,

скочив зі столу, рвучко обняв і поцілував Максима Валер'яновича: — Драстуйте, дорогий! Лаявся з тими... як їх... з... віщунами погоди... ^

— Синоптиками? — усміхнувся Максим Валер'янович.

— Да-да... Синоптиками... Оракули чортові, понімаєте...— він посварився пальцем на телефон.— Не вмієте, так хоч голову не дуріть! У мене, понімаєте, Юлю післязавтра «Ленфільм» забирає. Уже квиток на літак є, а я ще натуру не зняв через них... через оці, понімаєте, опади. Доведеться сьогодні знову знімати павільйон... Всі уже там... Побігли... швиденько...

— Та ось тут у хлопців одна справа...— почав було Максим Валер'янович, але «Поцілуйте мене, друзі!» дуже чемно перебив його:

— Вибачте, дорогий... потім... потім,— він благально притиснув руки до грудей і схилив голову.— Після зйомки... Всі справи після зйомки... Найневідкладніша справа зараз — зйомка... Швиденько на майданчик... На майданчик! І ви теж... Я вас запрошую, дорогі мої,— звернувся він до нас.— Тільки, звичайно, щоб тихо, понімаєте, щоб... не той, понімаєте...

Максим Валер'янович весело глянув на нас:

— А що? Ходімте... Ви ж на зйомках ще, мабуть, не бували? То вам буде