Читати книгу - "Мальва Ланда"

— Бідний думкою багатіє… Хе-хе… Чим ви займалися в нього вдома?

— Вечеряли.

— А потім?

— Потім він мене запровадив до свого кабінету.

— Е-е, голубе, називайте речі своїми іменами: запровадив на стрих. Чи не так?

— Маєте рацію. То був найсправжнісінький стрих.

— Далі?

— Ми вилізли на дах і слухали музику.

— Комедія. Двоє дорослих людей поводять себе, наче бездомні коти.

— А нас було не двоє. Ціле місто сиділо на дахах і слухало музику.

— Ну і що з того? Але більше нікому не стрілило в голову вирушити до замку, щоб розгадати таємницю. Лише вам одному. Що ви там загубили? Ну, припустимо, є там привиди. І що з того? Що це змінить? Ви їх виженете, чи як?

— Ні, звичайно.

— Тоді на біса вам здалася ця безглузда мандрівка? Не пробуйте мене збаламутити. Я виразно добачаю тут сліди змови. Рихтується щось важливе і підступне. І я докопаюся до суті справи.

— Мусите. Це ваша робота.

— Авжеж, то не забава. Але, може, ви самі зізнаєтесь?

— У чому?

— Який дідько несе вас у той замок!

— Я вже сказав. Нічого більше не маю додати.

— Хто вас послав? На кого ви працюєте?

Бумблякевич розлив ром по келишках і сказав:

— Рятуймося, бо тверезієм. За ваше здоров'я. Бажаю, аби вам вдалося виловити всіх шпигунів не тільки в С, але й у цілій Галіції.

— Дякую. Це дуже мило з вашого боку. Чимраз сильніше мені подобаєтесь. І навіть шкода було б такого ґречного чоловіка стратити. Але, може, мені по-знайомству вдасться вас врятувати, замінивши страту на пожиттєвий арешт.

— Це було б просто чудово. На шибениці я виглядатиму надто кумедно.

— Так то воно так, але, з другого боку, шпигун мусить бути страчений. Такий закон. Чи можу я піти проти закону?

— Ніколи в житті.

— О — видите? Ви вже мене добре знаєте. Не можу! І в цьому полягає драма порядної людини. Вона мусить розриватися межи обов'язком і звичайними людськими почуваннями.

— Єдине, що мене цікавить — це те, хто мені дав у чоло!

— В чоло?

Пан Ліндер приглянувся і, побачивши ґулю, похитав головою:

— Вдарено тупим предметом. Відразу бачу.

— Але хто це міг зробити?

— А де вас ударено?

— В одної особи в хаті.

— Що ж то за особа, коли не секрет?

— Секрет. Це інтимна історія, а я, яко людина лицарських почувань, не можу вам її зрадити. Особа та, до речі, щезла. А коли я вийшов на поріг за нею, то, власне, й дістав по чайникові. І так собі міркую, що ви, яко комісар поліції, мусили б ту справу з'ясувати.

— Але для того я мушу знати, де вас вдарено. Як комісар поліції.

— Гм… Ну добре. Лише як комісарові, я вам відкрию цю таємницю. Я був у такої панночки, що зветься Лютеція.

— А-а, Лютеція? Ну, це мені відомо. Це в мене зафіксовано. А то я вже собі гадав, що ви були десь так, що я не вислідив. Я вже навіть зажурився, що мій апарат скапцанів до решти.

— То вам відомо, що Лютеція щезла?

— Ні, цього я ще не знаю. Цього мені ще не доповіли.

— То вважайте, що я вам доповів.

— Не можу так вважати, бо ви не належите до мого апарату.

— Ну, то впишіть!

— Ге! Не так відразу! Спочатку подайте заяву, що бажаєте допомагати поліції, виберіть псевдо, я вашу заяву розгляну, поставлю печатку, а вже допіру тоді можете писати сигнали.

— Ну-у, це довго, нудно й нецікаво…

— Пане Бумблякевич, я з радою душею взяв би вас до себе на службу. Відчуваю до вас море симпатій. Душевна ви людина. Я віддав би у ваше відання цілу в'язницю. Ви стали б начальником, слава про вас облетіла б усе містечко. Та ба! Закон є закон. За годину призначаю суд, який відбудеться в садку. Лише для вас така честь. Усіх інших судять у темних непривітних приміщеннях. Це пригнічує підсудного настільки, що він, бідолаха, намагається відразу визнати всі свої провини і злочини, аби тільки хутше вибратися звідси. Але суд над вами віщуватиме неабияке задоволення. Я наперед смакую усі його нюанси.

— Це слова справжнього смакоші.

— Як ви тонко мене розумієте! Засудити вас — для мене велика честь і приємність. Я впевнений, що суд винесе для вас справедливий вирок. Вся моя родина з величезним задоволенням споглядатиме за цим священнодійством. Бракуватиме хіба що грецького хору й литаврів. А зараз, пане Бумблякевич, можете використати цю вільну годину, можливо, останню у вашому житті, як вам забажається. Рекомендую прогулянку в саду. Квіти завжди дуже позитивно впливають на самопочуття.

— Дуже вам вдячний, — вклонився Бумблякевич і встав з-за столу. І тут йому спало на думку, що вже й так нема чого втрачати, і згадав про рекомендацію від княгині. — Я маю рекомендаційного листа для пана бургомістра.

— О-о! — відразу загорівся господар. — Чому ж ви мені його не вручили?

— Але ж ви не бургомістр! Мені наказано передати листа до рук власних.

— То вам невідомо, що найясніший цісар доручив мені отримувати і переглядати усю магістратську кореспонденцію? В тому числі й листи до бургомістра.

— А що на те сам бургомістр?

— Він тільки тішиться. Я потім йому коротко переказую найважливіше. А якщо не вірите, прошу ось наказ найяснішого цісаря. Бачите? Герб, печатка, підпис… Не змушуйте вдаватися до сили.

І Бумблякевич скорився, оскільки при застосуванні сили могли виявити й другого конверта. Пан Ліндер вихопив із його рук пакета, покрутив зі здивуванням перед носом і спитав:

— Що це за дивна прозора плівка?

— Вона оберігає від вологости.

— Справді? Ніколи не повірю, — і з тими словами встромив пакет у вазу з квітами, хвильку поталяпав ним і, вийнявши, уважно обстежив. — Дивовижа! Можна я собі цю плівку залишу? Маленька примха бідного комісара. Ось ми її акуратно розрізаємо, та-а-ак, а тепер так само акуратно витягаємо листа. Розкриваємо і… і… і…

Пан Ліндер здивовано крутив аркуш паперу в руках — він був абсолютно чистим! Там не виднілося навіть хляпки атраменту! Там не було нічого! Бумблякевич отерп. Білий папір мовби сміявся з нього, і в цій білизні ввижалася тріумфуюча посмішка Пупса, який так просто позбувся його єдиним безпечним чином — відправив туди, не знаю куди. Таємниця Пупса умре разом з ним, а Бумблякевич, вочевидь, повинен був зникнути.

— Що це має означати? — спитав комісар. — Ви хотіли поглумитися над бургомістром?

— Я й сам нічого не розумію. А, може, воно писане молоком?

Комісар мовчки запалив свічку і потримав листа над вогником. Аркуш всихався і скручувався,