Читати книгу - "Іван і Чорна Пантера"

— Спасібочки за все, Великий Коте. І тобі дєкую, і жінці твоїй, хотя вона у тебе й непрівєтліва. Та воно той, у нас тоже, як гостя не ждеш, то й вєри та ласки не ймеш. І діткам твоїм дека та побажаннє: хай ростуть великими та крепкими. Та не їдну мишку, чи чо там у вас, зловлять. А я вже, звиняй, пуйду. Заждалися тамечки мене хазяїн та хазяйка, то й того, чорна пантера жде. І волнуєця, певно. То я пуйшов?

І він рушив. Оглянутися боявся. А оглянувшись, побачив — йшов за ним і лев, його Великий Кіт. І левенята-кошенята побігли, ледь Івана з ніг не збили. Трохи погралися, та лев на них по-своєму нагримав. І вони до мамки, котра ззаду трюхикала, вернулися. Далі пішли знову двоє — Іван і лев.

У летючому похідному таборі тим часом здійнялася велика тривога. Іванова відсутність стривожила і господарів, і гостей, насамперед Таумі. Куди він подівся, цей неймовірно нестерпний юкрейніан Джон? Таумі заметалася, як справжня розпасійована пантера.

— Шукайте ж! — кричала вона.

Машини вирушили на пошуки. І через годину метання саваною побачили звіддалік їх обох — людину і лева. Вони стояли поруч на відкритій місцевості, де не росла й трава. Певно, побачивши залізних потвор з двоногими істотами на них, котрі щось голосно горланили, лев став ближче до Івана, мовби хотів його від чогось захистити. Може, од тих же людей, які зібралися полювати на них обох…

Таумі звеліла зупинитися. Вона боялася, що наближення їх завдасть шкоди Іванові. Її побоювання підтвердила реакція лева, коли один з ібірійців, котрі їх супроводжували, спробував наблизитися до людини і звіра. Лев став попереду Івана, явно не бажаючи з ним розлучатися і навіть здалеку було чути, як він погрозливо загарчав. Принц Комутахве, який очолював колону, зв’язався по рації з батьком-вождем. У них були рушниці на випадок зустрічі з дикими звірами, але Комутахве знав й інше — полювання на левів у їхній країні суворо заборонене спеціальним законом і ця заборона розповсюджується на всіх без винятку, навіть королівських осіб. Король-вождь Самбутсахве Маліто Другий теж не на жарт розхвилювався. Він спочатку порадив приспати лева спеціальними кулями зі снодійним. Але по них треба було їхати до столиці ібіро. До того ж кулі з ампулами снодійного присипляли не відразу, а за кілька хвилин, і траплялися випадки, що такі постріли підвищували на якісь миті агресію царя звірів і навіть приводили до непередбачуваної його реакції перед тим, як він засинав.

Лишалося одне — застрелити лева. Самбутсахве Маліто Другий терміново зв’язався з губернатором штату, на території якого мешкав народ ібіро. Губернатор звелів зачекати і негайно подзвонив до федерального міністра екології, природних ресурсів і заповідників. Той, дізнавшись, що мова йде про життя громадянина іноземної держави, до того ж європейської, на всяк випадок зв’язався з міністерством закордонних справ. Заступник міністра у свою чергу, коли взнав, що мова йде про громадянина екзотичної Юкрейни, став з переляку заїкатися. Його держава тільки недавно встановила дипломатичні стосунки з цією Юкрейною і провела успішні попередні переговори щодо торгівлі зерном і зброєю. Далека країна з колишнього Зов’єт Юніону обіцяла стати гарним постачальником танків, вогнепальної зброї і навіть ракетних установок, а в майбутньому й літаків, що було доречним у світлі можливої нової боротьби чи й війни з сепаратистами з нафтоносних районів їхньої країни. То що важило в світлі цих глобальних перспектив міжнародної співпраці життя якоїсь тварини, хай навіть і царя звірів!

— Негайно застрельте цього проклятого лева! — наказав заступник міністра. — Я певен, його високопревосходительство пан федеральний президент схвалить таке рішення. А за життя громадянина Юкрейни відповідає головою вождь Самбутсахве.

І лева застрелили. Вибрали момент, коли лев знову став поруч з Іваном. Правда, перед тим, як вистрілити, стрілець з особистої королівської охорони опустився на коліна і звівши очі й руки до неба, попросив у богів його народу прощення за цей постріл і це вимушене вбивство. Попросив простити і серце та душу царя звірів, на якого мусить підняти руку і послати в його серце пекучий вогонь смерті.

Охоронець був вправним стрільцем. Куля з рушниці з оптичним прицілом влучила точно в левине серце. Це була потужна розривна куля, яка не лишила серцю царя звірів жодних шансів. Лев рикнув — важко і здивовано і впав на коліна. Іван здригнувся і кинувся до лева.

— Великий Коте! — розпачливо, здавалося, на всю савану, закричав Іван.

Він припав до лев’ячої гриви. Гладив її і просив не вмирати. То ж якась помилка, що по нім стріляли.

— Чого ж ти не відпускав мене? — Іван прошептав це у саме лев’яче вухо.

А у великому оці, що згасало, він прочитав: «Я знайшов собі друга», — сказав йому останнє, що міг ще повідомити Великий Кіт.

Коли зграя людей наблизилася, Іван плакав, як маленька дитина. Таумі підійшла, підвела його і пригорнула до свого тіла. Іван схлипував і жалівся їй мішаниною з українських і англійських слів.

Принц Комутахве наказав поховати лева за звичаєм народу ібіро, тобто просто обкласти камінням, доки громада не вирішить, що робити з ним далі. Хай левиця, якщо вона в нього є, прийде і попрощається зі своїм володарем. Коли обряд було здійснено, один з ібірійців взявся щось видряпувати на найбільшому камені. Коли він закінчив, Таумі просила дружину Комутахве перекласти, що там написано.

«Тут поховано лева, який дружив з білим чоловіком, котрий не боїться левів», — прочитала принцеса.

— Я хочу додому, — сказав Іван.

І хоч він вимовив це своєю мовою, Таумі його зрозуміла. Проте належало ще відбути прощальну вечерю в короля. Кортеж вирушив. Коли вони від’їхали трохи, побачили обіч дороги левицю з двома маленькими левенятами. Потішні великі кошенята дріботіли за матір’ю. Та ж, коли угледіла вервечку машин, спинилася і провела її довгим сумним поглядом. Іван помітив трійко звірів і одвернувся. Він уже не плакав. Тилько серце стискалося й на очі наповзав туман — майже як тоді, коли не стало тата Миколи.

XVII. Іван — Таумі

У цій абсолютно правдивій історії лишилося повідомити кілька речей. Про те, як Таумі все ж побувала разом з Іваном на могилі Туммі Маліколоне. Як стояла на пагорбі-могилі й дивилася на безкраю савану й думала, що з цього місця починається Африка і її рід. А може, й цілий світ. В Абуджі, нігерійській столиці, куди вони прибули, в українському