Читати книгу - "Іван і Чорна Пантера"

і немічних левів — їх просто виганяють з прайду помирати на самотині. Правда, деякий час вони ще можуть вполювати котрогось із дрібніших гризунів (яка ганьба для лева!) або живитися падлом і підчатовувати поранених косуль, якщо такі знайдуться. Це ганебне існування, але його проходять усі колись могутні царі звірів. Якщо тільки не вмирають після поєдинку з молодим суперником, не помирають од хвороб, які вражають звірів, не гинуть від куль браконьєрів, котрих насамперед цікавлять лев’ячі шкура і грива. Мати у себе в спальні чи кабінеті опудало з лев’ячої голови — мрія не одного марнославного товстосума.

Лев, що програв, був ще доволі сильним. Він міг лишитися у прайді вже як рядовий член сім’ї. Яка буде ставитися до нього, як того, хто програв. Поступово обділювати часткою здобичі, яка меншатиме. Давати лише можливість продовжувати існування. Такий вибір був не для нашого лева. Тому він обрав самотність. Та, коли покидав прайд, все ж озирнувся. Вслід йому дивилися леви і левиці та маленькі левенята. Він уже ставав для них чужим. Сум роздирав левове серце, але йти мусив.

І тут від гурту відділилася левиця. Вже не молода, але ще не стара. Останнім часом він її ігнорував, у фаворі були інші, молодші. Левиця пішла за ним, а через рік подарувала йому двійко левенят. Лев почував до неї ніжність, яка все більше наростала. А до чоловіка, двоногої істоти, який стояв перед ним, лев почував більше, ніж ніжність — він дивувався. Він не знав, що робити. Піти? Загризти? Але людоїдом цей лев не був. До того ж двоногий, дволапий звір перед ним, схожий на великого бабака на задніх лапках,

не боявся, явно не боявся, інакше б лев відчув характерний неприємний запах, що йде від тих, які бояться.

— Чого тобі, великий коте? — сказав Іван. — То твоє дерево? Ти, мо’, хоч об нього потертися? То я зара піду… Тра вже мині…

Лев, почувши людський голос, у якому не було ні страху, ні погрози, збентежився ще більше.

— Там тико в дуплі може бути ще їдна малпа, — сказав Іван. — То ти неї не лякайся і не їж неї. Хай собі скаче, у неї ж, певно, малпенята є… Ну, добре, я пуйшов?

І тут лев стрибнув, аж Іван присів, і перегородив Іванові дорогу. Він підняв і опустив своє могутнє лапище. Потім простягнув свою велику морду до Іванової голови. По правді сказати, Йванові стало трохи страшно.

— Ти того… Ти, мо’, хоч мене з’їсти? — Іван вимовляв слова лагідно та сумирно. — То я тебе… Ну, гість я тутечки… Мо’, ни знаєш, то пуйди, оно в тих людей спитайся. Ну, точно кажу. Та й мама мої плакатимуть. Вони самі зостануться, бо ж тато Миколай на тім світі вже. Ну точно, рак з’їв. Тико не той, що в озері водиться, а гинший. Той, що всередині живе. Отако. — І тут Івана осінило: то ж, певно, не звичайний великий кіт. — Ти, може, коте, хоч мене про щося спитати, то питай…

Лев, дедалі більше зачудований людським голосом, раптом муркнув і, посунувшись ще ближче, лизнув Іванове лице. Геть заслинив.

— Лоскотно, — сказав Іван. — Ну, чо, мо’, тибе тоже тре поцілувати, Бог знає, як тут у вас водиться…

Він хотів справді цьомкнути Великого Кота, та спинився і тільки тернувся об його лев’ячу щоку. Лев задоволено муркнув, заплющив очі, а коли розплющив, то рушив з місця. Іван полегшено зітхнув. Бувай, Коте. Та, пройшовши з десяток метрів, лев озирнувся. Змахнув великою головиською. Іван збагнув — кличе йти за ним.

— Ну хіба як недалечко, — сказав Іван. — Зувсім трохи, то прийдуся, чом би й нє?

І він рушив слідом. Іти, проте, довелося цимало. Кілька разів лев спинявся й оглядався саме в той момент, як Іван думав — ци ни звернути вбік. Бо ж, певно, вже його спохопилися, а він собі по густій чужій траві за Великим Котом теліпається. І все ж Іван ішов далі. І не те, щоб боявся, більше інтересно було — куди ж то він його веде? Раз пробігли мимо, стугонячи по землі, великі кози. Лев-кіт тико ліниво повернув голову. Спурхнула мало не з-під ніг велика дзьобата пташка.

Нарешті лев привів Івана на галявину між двома африканськими соснами. Тут, сховані од чужого ока, лежали на меншій прим’ятій траві ще троє звірів. Угледівши людину, левиця підвела голову і погрозливо рикнула. Та лев у відповідь теж глухо гарикнув і, коли його подруга спробувала звестися, підняв лапу і легенько тюкнув по писку. Левиця слухняно присіла, а потім і зовсім лягла на землю. Зате двійко левенят жваво підбігли до гостя і взялися його обнюхувати.

— Великі-маленькі киці, — розчулено сказав Іван. — Звиняйте, що гостинця вам ниякого не приніс. Коби ж то знайтя, що до вас ітиму, кицюні.

Лапнувся до кишені, і тут його лице осяяла задоволена блаженна посмішка.

— Таки передав щося нашенський зайчик.

Він дістав з кишені цукерку, що вчора на вечері сховав крадькома, аби, як проснеться, поласувати. А бач, пригодилася. Розгорнув папір і простягнув ближчому левеняті. Те моментально свою здобич гамнуло. А друге схопило обгортку, яку Іван кинув на землю, і стало неї жувати.

— От я турок, — тріснувши себе по лобі, сказав Іван. — Чом же зразу канхвету не поділив? Ну, звиняйте, більше так не буду.

Левенята підстрибували до нього і відскакували назад. Вони явно хотіли гратися. Й Іван з ними погрався. І по шерстці гладив і навіть за хвостика смикнув легенько. І за лапку меншенького.

— Сестричка, — визначив Іван, лапку взяв: здоров, мовляв. Друге й собі лапку простягло — зі мною тоже поздоровкайся. Іван і йому лапку потиснув, а воно ледь-ледь кігтики випустило й долоню Іванові шкрябнуло. Ще Іван хворостину в траві угледів, то підняв і кинув убік. Ну, більшеньке на зріст — хлопчик — підбігло і, як собачка, схопило зубчиками та Іванові принесло. Дивиться запитливо й заохочуюче. Довелося ще раз кидати. І ще раз.

Лев тим часом глухо до левиці рикнув — дивися мені, мовляв, бо ж та поглядала скоса, підозріливо і трохи вороже на ігрища її дітей з незнайомцем, пришельцем незваним, з яким чогось її господар подружився. Лев направився до дальшої сосни й приніс звідти велику обгризену кістку. Перед Іваном поклав — пригощайся, не грумічай.[25] Іван кістку взяв, ну й важезна, з якого ж то звірюги? До рота підніс, удав, що смокче, ще й губами поцмокав — смачно, мовляв, еге