Читати книгу - "Країна Ірредента. Злодії та Апостоли"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Пойняла Лук'яна неясна здогадка: куди ж поділося те плем'я після тотального погрому угорського війська на Волині?.. Й незмірно зрадів, коли знайшов потрібну карточку — тут же й засів за неї з хвилюванням дослідника перед несподіваним відкриттям…
Й полетіли його думки в глибину віків — аж до половини XIII століття, й постало їх стільки, що вистачило б на цілу книгу. На поверхню сухої історіографічної інформації спливла панорамна картина походу на Волинь полководця барона Фільнія, який зі своїм зятем, племінником Данила, князем Ростиславом Ольговичем, вдерся в Галицько-Волинську державу: перебрівши Тису, Латорицю, Стрий і обминувши Рогатин, зайняв спершу Золочів, потім Почаїв і посунув далі волинськими просторами, спустошуючи до тла благословенний край.
Мав Данило три тисячі кінних воїв і п'ять сотень піхоти — сила немала, а ще вливалися в його військо карпатські горяни, які називали себе гуцулами, — ті озброєні топірцями, келепами й бойовими сокирами збойники були в Данила потужною ударною силою, й виставив він їх на передній край, даючи уграм вирішальний бій біля Корця над Случчю.
Барон Фільній теж загородив своє військо невластивим для угрів ополченням одягнутих у вивернені кожухи зброднів, які розмовляли подібною до гуцульської говіркою й називали себе мадярськими руснаками — були то колишні зрусинізовані половці, яких у предковічні часи захопила з собою, йдучи від Уралу в Паннонію, угорська кочова орда; вони, як і авари та інші дрібніші племена, влилися в мадярську народність, однак зберегли для себе половецько-руську говірку й люто ненавиділи карпатських гуцулів, котрих не визнавали ні своїми родаками, ані господарями Чорногори.
Над Случчю вдарили гуцули на зненавиджених руснаків, й похитнулися угорські полки, зобачивши, як гине під ударами сокир їхня, здавалось, непереможна рать; Данилова кіннота обступила з усіх боків мадярів, й зачервоніла Случ; угорське військо й руснаки почали панічно відступати; Данило взяв Фільнія в полон, й тоді мадярська кіннота помчала стрімголов на захід, скрившись урешті за Тисою, а недобиті руснаки розповзлися по карпатському краю, немов черва, ховаючись від гуцулів у найглибинніших бескеттях, і згодом — з віками — стали самі себе називати гуцулами, не позбувшись однак ні половецької зовнішності, ні кочових традицій, ні руснацького одягу, ані злодійських звичок.
Й тут осінило Лук'яна Васильовича відкриття: присілок Явірника Теребіж — то колишнє, з Данилових часів, поселення розбитих над Случчю руснаків, й відрізняються вони від сусідніх мешканців гір говіркою, одягом, кочово-злодійською натурою, неохайністю, а ще, пойняті половецькою пристрастю до коней, стали теребіжці конокрадами, та коли цей промисел занепав, здрібнилися до курникових злодійчуків.
Не довго думаючи, Лук'ян Васильович почав збиратися в Теребіж до присілкового отамана Андрушка Мурґи, з яким колись, як починав писати історію міжчеремошного ареалу, мав нагоду один раз розмовляти.
Постарів з того часу Андрушко Мурґа, зісох і згорбатився — насилу впізнав його Вишиванюк, однак отаман відразу признав учителя з Білої Річки: вузькі розкосі очі Мурґи ледь відкрилися, обдаючи несподіваного гостя прихованою настороженістю й неприязню, проте він все ж провів долонею по лавиці, запрошуючи цим жестом сідати; Лук'ян прийняв запрошення й уважно приглядався до господаря та його одягу.
Андрушко мав накинутий на плечі вивернений назовні вовною цюндравий кептар, і це упевнило Лук'яна Васильовича, що навпроти нього на триніжці сидить далекий нащадок руснацьких зброднів, які служили колись у барона Фільнія; довге сиве волосся Мурґи спадало на рамена, він жував зубами цибух погаслої череп'яної люльки, всмоктуючи в себе мачку, й ця трутизна, видно, дуже йому смакувала, отаман раз по раз ковтав слину, спльовуючи перегодя на долівку; в хаті було капарно й пахло дюком пригорілої кулеші й димом, сволоки заснувалися павутинням, а під піччю безпечно гуляли таргани, як рівноправні пожильці у цій домівці.
Був Мурґа з виду чужаком на Гуцульшині. А втім, Лук'ян не вперше такого бачить, він у цю хвилину пригадав, як колись давно, зайшовши до явірницької корчми, щоб наслухатися розмов підпилих гуцулів, застав у ній дивне товариство: чорні чоловіки, які випалювали деревне вугілля й виплавлювали з попелу поташ, а з березової кори смолу і дьоготь, понуро сиділи за пугарями з горілкою й поштиво позирали на миршавого чоловічка, що розташувався за іншим столиком — зморщеного, мов старий бурдюк. І як тільки Лук'ян став на порозі, чоловічок скрикнув незрозуміле «кріштандан!», мужики разом вхопилися за сокири, які лежали перед ними на столах, — й притьмом подався геть допитливий учитель, втямивши, що він теж чужак для цих людей з іншого племені, які не впускають до себе зайд. Були то вуглярі з Теребіжа… Й тому тепер Лук'ян Васильович вельми обережно розпочав розмову з теребізьким отаманом.
«Ви, певне, вже здогадалися, вуйку Андрушку, чого це я приплівся до вас у Теребіж аж з Білої Річки, може, пригадуєте: за колишньої здибанки з вами я признався, що пишу історію нашого краю… Щось та й забудеться, як нас не стане, а внуки мають знати, звідки ми тут узялися й хто ми такі… То я хотів розпитати вас як знаючого старшиню, що вам діди-прадіди оповідали — з яких сторін ви прийшли в саме серце Гуцулыцини, чей присілок Теребіж позірно відрізняється від інших наших сіл, та й люди тут трохи інакші…»
«Йо, йо, — притакнув отаман, — ми інакші, й не любите ви нас, а ми вас — опришків та бандерів. Наша справжня вітчина десь там, на уграх або й ще далі, де донині, як подейкують старі люди, проживають гоги й магоги, а хто вони такі — не знаємо…»
«Але ж ви українці й розмовляєте майже такою самою мовою, що й ми…»
«Українці — там! — злісно перебив Мурґа Лук'яна й змахнув рукою кудись туди — в бік Черемоша. — А ми русини, руснаки… Та мусимо по-вашому розмовляти, бо якийсь біс запроторив нас у ці пропасті. Пристосовуємося теж і в інших краях: у Словаччині балакаємо по-словацьки, на чехах — по-чеськи, а рідна наша мова мадярська, хоч ми її давно забули — кілька слів пам'ятаємо, та й досить нам того…»
Отаман сягнув до пічного попільника, взяв жарину й, тримаючи її в пальцях, розкурював люльку, замруживши при тому очі, тільки крізь вузькі, немов осокою
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Країна Ірредента. Злодії та Апостоли», після закриття браузера.
