Читати книгу - "Дон Кіхот"

— За те, що ваша милість зробили мені, я можу віддячити тільки бажанням самому зробитися мандрівним рицарем і служити вашій світлості, поки буду живий. А тим часом я простий селянин, Санчо Панса на ймення, маю жінку, маю дітей і коли щось з усього цього може стати в пригоді вашій ясновельможності, я виконаю ваш наказ раніше, ніж ви встигнете його дати.

— Видно, що вас навчено ввічливості в школі справжньої ввічливості, Санчо, тобто що ви виховувались під доглядом сеньйора Дон Кіхота, — сказала герцогиня. — Щасти, Боже, такому панові — проводиреві рицарства і такому слузі — зірці відданості всіх зброєносців. Підведіться, друже Санчо, і я нагороджу вашу чемність, попросивши сеньйора герцога призначити вас якнайшвидше губернатором, що він уже й сам вам обіцяв.

Розмови на цьому припинилися. Дон Кіхот пішов відпочити після обіду, а герцогиня запропонувала Санчо зайти до неї, якщо він не дуже хоче спати, і перебути деякий час із нею та її служницями в прохолодній залі. Санчо відповів, що хоч він і звик спати влітку по обіді чотири-п’ять годин, але силкуватиметься цього дня не спати й однієї години і виконає її розпорядження, щоб віддячити за її ласку.

РОЗДІЛ XVII

де оповідається, як знято чари з незрівнянної Дульсінеї Тобоської, що становить одну з найвизначніших пригод цієї книги

Герцогові й герцогині дуже сподобалися розмови з Санчо Пансою та з Дон Кіхотом, і вони вирішили пожартувати з нього так, щоб це нагадувало рицарські пригоди.

Найбільше дивувала герцогиню простота Санчо, що дозволяла йому вірити, ніби Дульсінея була зачарована, тоді як у цій справі чарівником був він сам.

Давши своїм слугам наказ, як і що робити, вони через шість днів після цього запросили Дон Кіхота й Санчо на полювання і взяли з собою стільки мисливців та доїжджаючих, скільки досить було б і для короля. Дон Кіхотові дали мисливську одіж, але він не захотів одягати її, відмовляючись тим, що незабаром йому доведеться повернутися до тяжких військових вправ і йому незручно возити з собою цілий гардероб убрання; Санчо подарували одіж із найтоншого зеленого сукна, і той охоче її взяв, мавши на думці продати її при першій нагоді.

Призначеного дня Дон Кіхот озброївся, а Санчо одягнувся у свою нову одіж, сів на осла, з яким він не хотів розлучатися, хоч йому й давали коня, і приєднався до загону доїжджаючих. Герцогиня вийшла в розкішному вбранні і Дон Кіхот із ґречності тримав за вуздечку її коня, хоч герцог і не хотів дозволити цього.

Кінець кінцем, вони приїхали в ліс, що ріс між двома високими горами, призначили, де стояти кожному, розташували по місцях мисливців, і почалося полювання з галасом, криками, гавкотінням собак і сурмлінням сурм, через які не можна було чути одне одного.

Герцогиня зійшла з коня і стала з гострою рогатиною там, де, як вона знала, звичайно проходять дикі кабани, Дон Кіхот і герцог теж посходили на землю і стали поруч неї, а Санчо влаштувався на своїм ослі позад усіх, боячись покинути його, щоб не трапилося часом із ним якого лиха. Не встигли вони стати на землю, а багато мисливців і слуг зайняти свої місця, як побачили, що на них мчить вигнаний собаками величезний кабан, вишкіривши ікла, а піна так і ринула з його рота. Помітивши його, Дон Кіхот просунув руку в щит, поклав другу на меч і вийшов назустріч кабанові, так само зробив і герцог зі своєю рогатиною, а герцогиня випередила б їх, якби чоловік не затримав її.

Санчо, побачивши таку велетенську тварину, зіскочив з осла, кинувся щосили навтіки, а потім почав дертися на високого дуба. Та коли він зліз уже до половини і вхопився за віть, щоб лізти вище, лиха пригода спіткала його — віть уломилася, і Санчо, падаючи, повис на гілках зовсім низько над землею. Опинившися в такому становищі, почуваючи, як рветься його зелена одіж, якою він зачепився за віть, і гадаючи, що страшенна тварина дістане його, коли кинеться сюди, Санчо зняв такий галас, що всі, хто не бачив його, подумали, що він уже в кабана в зубах.

Коли кабан звалився під ножами мисливців, Дон Кіхот, пізнавши голос Санчо, повернув голову й побачив, що той висить догори ногами на дубі, а поруч стоїть Сірий, який не покинув його в нещасті.

Дон Кіхот підійшов і відчепив Санчо, а той, почуваючи себе вільним і на землі, глянув на свою подерту одіж і засумував, бо йому здавалося, що це багате вбрання коштувало цілий маєток. Тим часом величезну тушу вбитого кабана навантажили на в’ючного осла і, вкривши його на ознаку перемоги стеблами розмарину та миртовим гіллям, повезли до розставлених у лісі наметів, де мисливців чекали столи і такий розкішний, і з такою силою страв обід, що з нього самого можна було бачити багатство й вельможність тих, хто його давав.

Пообідавши, вони вийшли з намету в ліс і провели день, оглядаючи різні ділянки. Заходила ніч, що саме й сприяла намірам герцога та його дружини. Присмерком, уже зовсім уночі, раптом здалося, що ліс з усіх чотирьох кінців запалав, і там, і тут розляглися звуки незчисленних сурм та інших військових інструментів, наче лісом проходило багато загонів кінноти, а потім залунали нескінченні вигуки «лелілі», як кричать звичайно маври, кидаючись у бій.

Сурми й ріжки сурмили, барабани били тривогу, флейти, свистіли; все це сталося відразу й так бучно, що хіба нечулі люди могли б не перелякатися. Герцог був уражений, герцогиня — стривожена, Дон Кіхот — здивований, Санчо тремтів, і навіть ті, хто знав про цей жарт, оторопіли. Злякавшись, усі замовкли, і в цей час до них під’їхав в убранні диявола поштар, що замість сурми сурмив у величезний кривий ріг, а той видавав гострі й неприємні звуки.

— Гей, брате поштарю, — сказав герцог, — хто ви такий і звідки? І що то за військо, що, здається, йде лісом?

— Я — диявол, шукаю Дон Кіхота Ламанчського, — відповів поштар гучним і страшним голосом. — Люди, що там їдуть, — шість загонів чарівників, які на тріумфальній колісниці везуть незрівнянну Дульсінею Тобоську. Вона їде зачарована в супроводі чемного француза Монтесіноса, що розкаже Дон Кіхотові, як можна зняти з неї чари.

— Якби ви були диявол, як ви