Читати книгу - "Діти капітана Гранта"

– Зрита земля, – пояснив він, – тоді кишіла безліччю працелюбних мурашок, та ще яких працелюбних! Емігранти перейняли в мурашок робочий запал, але, на жаль, не їхню завбачливість. Золото пропивали, програвали в карти; трактир, де ми зараз сидимо, можна порівняти хіба з пеклом.

– То золотошукачем може бути кожен? – запитала леді Гелена.

– Так. Для цього не потрібно здобувати ступінь бакалавра. Май лише м’язисті руки. Авантюристи на копальні прибували без копійки грошей, багаті – із заступом, бідні – з ножем, і всі кидалися копати землю із таким запалом, із яким вони ніколи б не брались за чесне ремесло.

Тоді ці золотоносні землі були всіяні брезентовими наметами, куренями, хатинами, землянками, дощаними бараками. У центрі здіймався урядовий намет, над яким розвівався британський прапор. Довкруж стояв неугавний гул від ударів кайл об землю, повітря було просочене трупним запахом померлих тварин. Густий пил хмарою окутував нещасних, спричиняючи високу смертність серед люду.

– Чи не розповісте ви нам, Паганелю, в який спосіб вони добували золото? – запитав Гленарван.

– Дуже просто, – відповів географ. – Перші золотошукачі промивали благородний метал майже так, як це нині роблять у Севеннах, у Франції. Золотопромислові компанії тепер докопуються до золотоносних жил, багатих на самородки, пластинки і листочки, а перші золотошукачі задовольнялися тільки тим, що промивали золотоносний пісок. Вони рили землю, брали ті пласти, які, на їхній погляд, містили найбільше золота, а потім промивали, вишукуючи коштовний метал. Промивали за допомогою так званої «люльки». Це був ящик завдовжки п’ять-шість футів, щось на зразок відкритої труни з двома відділеннями і з решетами. Люльку розхитували. У першому решеті затримувалися камінчики, в наступних – руда і пісок. Розріджена земля йшла разом із водою через друге відділення, що звужується донизу. Ось такою була тодішня машина з видобутку золотоносного піску.

– А чи можна було її чимось замінити? – запитала Мері Грант.

– Залізним листом, люба Мері, звичайнісіньким залізним листом. Землю просівали як пшеницю, тільки замість пшеничних зерен іноді траплялися крупинки золота. У перший рік золотої лихоманки багато золотошукачів розбагатіли, і їм не потрібне було спеціальне устаткування. Адже хто перший прибув, той і виграв. Золота було всюди вдосталь:

на поверхні землі, на дні струмків, навіть на вулицях Мельбурна. З 26 січня по 24 лютого 1852 року з гори Александр до Мельбурна під охороною урядових військ було доставлено золота на 8 мільйонів 238 тисяч 750 франків. Що свідчить про середній денний видобуток на 164 725 франків.

– А чи траплялися випадки раптового збагачення? – запитала леді Гелена.

– Траплялися.

– А що ви про них знаєте? – запитав Гленарван.

– 1852 року в окрузі Балларат був знайдений самородок вагою 573 унції, ще один, у Джісленді, – вагою 782 унції, і там само в 1861 році – 834 унції. Нарешті, в тому ж Баллараті якийсь рудокоп знайшов самородок вагою 65 кг, що потягло на суму 223 тисячі 860 франків! Рух лопатою, що приносить 11 тис. франків щорічної ренти, оце так рух!

– То що, пане Паганелю, тут, на цьому місці, просто під нашими ногами, – сила-силенна золота? – запитав Роберт.

– Так, мій любий, мільйони! Ми топчемо їх. Але якщо ми їх топчемо, то тільки тому, що ми зневажаємо золото.

– То Австралія – щаслива країна? – зауважив Роберт.

– Аж ніяк, Роберте, – відповів географ, – багаті на золото країни ніколи не були щасливі. Вони породжують ледарів, а не сильних і працелюбних людей. Пригадай Бразилію, Мексику, Каліфорнію, Австралію… На що перетворилися вони у XIX столітті? Знай, мій хлопчику: благоденствує не країна золота, а країна заліза.

Розділ XV. «Австралійська і новозеландська газета»

2 січня на світанку мандрівники були у графстві Тальбот, залишивши позаду золотоносний район. А вже за кілька годин убрід перейшли річки Кальбоан і Кемпейс-Рівер, що між 144° 35´ і 144° 45´ довготи, що становило половину наміченого шляху. За таких безпечних умов пересування за два тижні загін мав досягнути берегів затоки Туфолда.

Усі, дякувати Богу, були при доброму здоров’ї. Сухе повітря й помірна температура цілком пітверджували Паганелеві слова щодо цілющого австралійського клімату. Тварини почувались комфортно. Годі бажати кращого!

Однак віднині в загоні було встановлено сувору дисципліну. Коли Айртон довідався про страшний злочин на залізниці, то переконав Гленарвана вжити запобіжних заходів. Тепер, коли вершники від’їжджали від фургона, то мусили весь час його пильнувати. Коли загін розташовувався на нічліг, хтось мав обов’язково стояти на чатах. Двічі на день, вранці й увечері, чоловіки ретельно перевіряли свої рушниці. Злочинці могли перебувати десь неподалік, тож усі мали бути напоготові.

Звісно, все це робилося потай від Гелени й Мері Грант: Гленарван не хотів зайве їх полохати. Та не лише Гленарвана турбувала ймовірна зустріч із зловмисниками. Мешканці малолюдних поселень і скватери теж як могли боронились од каторжників. Щойно сонце хилилось до заходу, усі замикали двері та спускали з ланцюгів собак. Кожен мав при собі набиту рушницю.

Не залишилась байдужою до подій, що стались на мосту Кедмен-Брідж, і адміністрація провінцій. В околиці направили загони тубільної жандармерії, полагодили, де треба було, телефонний зв’язок. Поштову карету, що досі роз’їжджала по провінції без охорони, тепер супроводжували озброєні полісмени.

За якусь милю фургон опинився серед велетенських дерев. Відтоді як мандрівники залишили мис Бернуллі, вони вперше потрапили до великого австралійського лісу.

Подорожні, вгледівши величні евкаліпти заввишки 200 футів, аж скрикнули від захвату. Товсті стовбури, посмуговані струмочками запашної смоли, були такими гладенькими, що здавалося, нібито над ними майстерно попрацював тесля. Обабіч дороги здіймались тисячі дерев-колон, що змикались півколом ген-ген угорі віттям, утворюючи зелену капітель.

Під цим вічнозеленим зводом вільно гуляв вітер, висушуючи ґрунт. Дерева росли так далеко одне від одного, що між ними вільно пройшли б коні, бики й фургони. Австралійські ліси геть не схожі на ліси Нового Світу. Евкаліптові листки повернені до сонця ребром, тож і видно їх лише збоку. Тому сонячне проміння падає повз нього на землю, наче крізь шпари ґратчастих жалюзі.

Усі це помітили і чудувались: чому так повернене листя? Звичайно, спитали Паганеля, і в нього миттю знайшлась на те відповідь:

– Мене дивують ботаніки, які не завжди розуміють, що кажуть. Природа вчинила розумно, подарувавши цим деревам таке своєрідне листя, а ось люди помилково назвали їх евкаліптами.

– А що означає це слово? – спитала Мері Грант.