Читати книгу - "Ерагон"

— У тебе гарний кінь, — нарешті обізвався він. — Як його звати?

— Торнак. На честь тієї людини, яка навчала мене військової справи, — відповів Мертаг. — Цього коня мені подарували ще маленьким лошатком. У всій Алагезії годі знайти сміливішу й розумнішу тварину… Окрім Сапфіри, звичайно.

— Справді, чудовий скакун, — похвалив Ерагон.

— Так, але твій Сніговій теж нівроку, — засміявся Мертаг.

Того дня вони проїхали зовсім небагато, але Ерагон був радий відчути себе в дорозі. Подорож пустельними землями відволікала його від думок про нещодавні трагічні події. А шлях до Драс-Леони лежав на кілька льє ліворуч від їхньої дороги. Мандрівники мали намір оминути це місто, повернувши до Джиліда, що лежав так само далеко на півночі, як і Карвахол.

Вони продали Кадока в одному з придорожніх селищ. Новий господар забрав коня, а Ерагон, відчуваючи докори сумління, поклав до кишені маленьку жменьку монет. Парубок проїхав на цьому коні ледь не половину Алагезії, урятувався з ним від ургалів, тож розлучатися було тепер дуже важко.

Дні непомітно проминали один за одним, а невеличка компанія мандрівників неухильно просувалася вперед. Під час подорожі Ерагон зрозумів, що в них із Мертагом насправді багато спільного. Іноді юнаки годинами обговорювали тонкощі стрільби з лука й узагалі багато говорили про полювання. Одначе була й така тема, якої вони, за мовчазною згодою, ніколи не торкалися: йшлося про їхнє минуле. Ерагон не пояснював, як він знайшов Сапфіру, де зустрів Брома та звідки він родом. А Мертаг ніколи не розповідав, чому його переслідує імперія. Це була дуже проста двостороння угода, й обидва юнаки неухильно її дотримувались.

Утім, під час довгого спілкування й цікавих бесід вони змогли більше дізнатись один про одного. Ерагона дивувало те, як добре Мертаг орієнтується в політичних справах і механізмах боротьби за владу, що точилася в імперії. Здавалося, він міг передбачити кожен крок будь-кого з придворних вельмож, знаючи про його звички, поведінку або характер. Ерагон уважно слухав свого балакучого співрозмовника, і в його думках не раз зароджувались сумніви й підозра.

У перший тиждень їхньої мандрівки не було жодного натяку на близьку присутність разаків, і Ерагонові страхи поволі розвіялись. Але вночі юнаки й надалі вартували по черзі біля багаття. Ерагон гадав, що ургали спробують перестріти їх на шляху до Джиліда, та його побоювання були марними.

— Мабуть, я дарма вважав, що в цих краях повно всіляких чудовиськ, — глузував сам із себе юнак. — Але я зовсім не проти, якщо вони й надалі не траплятимуться нам на шляху.

Полонена жінка більше йому не снилася. І як не намагався Ерагон побачити її, але в камері жінки вже не було. Щоразу, проїжджаючи якесь містечко або село, юнак перевіряв, чи немає там в’язниці. Якщо ж в’язниця була, тоді він перевдягався, щоб його не впізнали, і проникав на її територію. Жінки ніде не було. Трохи нерегодом він змушений був удаватись до більш вигадливого перевдягання, адже дорогою дедалі частіше траплялися листівки з його іменем та описом, які пропонували чималу винагороду за впійманого злочинця.

Прямуючи на північ, мандрівники неухильно наближалися до столиці краю, міста Урубейн. Довкола лежала густо заселена місцевість, і залишатись непоміченим ставало все важче й важче. Солдати патрулювали дороги, а мости ретельно охоронялися. Лише за кілька днів виснаженим фізично й морально мандрівникам нарешті пощастило проминути столицю. Коли вони, уникнувши небезпеки, опинилися за Урубейном, перед ними лежала широка рівнина, та сама, яку Ерагон перетнув, покидаючи Паланкурську долину. Тільки тепер він був на її протилежному боці. Не заходячи далеко в долину, мандрівники продовжили свою подорож на північ, просуваючись уздовж ріки Рамр.

Якраз цими днями Ерагонові виповнилося шістнадцять років. У Карвахолі з цього приводу влаштували б справжнє свято, але тепер про це годі було мріяти. Юнак навіть не сказав про це Мертагу.

Сапфірі теж було майже півроку. Вона неабияк виросла, і здійматися в повітря їй було дедалі важче. Ікла, що стирчали з пащеки дракона, були завтовшки з Ерагонів кулак і такі ж гострі, як лезо Зарока.

Нарешті настав день, коли Ерагон зміг зняти пов’язку з поламаних ребер. На боці залишився один маленький рубець — там, де чобіт разака розпоров шкіру. Сапфіра тривожно спостерігала, як хлопець випростався — спочатку обережно, а потім вільніше, і не відчув звичного болю. Задоволено погравши м’язами, він лише іронічно гмукнув, хоча, якби Бром був живий, юнак би стрибав від щастя, радіючи своєму зціленню.

Одягнувши сорочку, Ерагон повернувся до маленького багаття, яке вони розвели край дороги. Біля вогнища сидів Мертаг. Він вирізав собі якусь палицю. Коли Ерагои дістав меча, Мертаг одразу захвилювався.

— Тепер, коли я одужав, ти часом не хочеш трохи повправлятися? — спитав його Ерагон.

— На бойових мечах, чи що? — вражено вигукнув Мертаг. — Та ми ж повбиваємо одне одного!

— Дай-но мені свій, — попросив Ерагон. Узявши зброю, він зачарував край леза так, як його навчив Бром. Мертаг неабияк здивувався, але юнак поспішив його запевнити, що після вправ миттю поверне бойові якості меча.

— Ну що ж, гаразд, — сказав Мертаг, зважуючи зброю в руці.

Ерагон пішов у наступ. Їхні мечі зустрілися в повітрі. Відскочивши, юнак знову зробив випад і ось уже сам почав відбивати удари, що їх, пританцьовуючи, завдавав Мертаг.

— А він таки нівроку спритний! — промайнуло в Ерагоновій голові.

Вони билися дуже довго, то відступаючи, то наступаючи один на одного, і кожен намагався за будь-яку ціну перевершити суперника. Після серії вдалих ударів Мертаг несподівано розреготався. Виходило так, що вони не могли перемогти одне одного, бо володіли однаковою технікою бою. Вони навіть втомилися одночасно! Юнаки посміхалися, вихваляли вправність один одного й продовжували битись, аж доки їхні руки не налилися свинцем, а по спинах не почали збігати струмочки поту.

— Годі, зупинися! — нарешті гукнув Ерагон, і Мертаг справді зупинився із занесеним над головою мечем. Важко дихаючи, юнаки посідали на землю. Жоден поєдинок із Бромом не був для Ерагона таким виснажливим.

— Це неймовірно! — перевівши подих, сказав Мертаг. — Я все життя вивчав мистецтво бою на мечах, але ще жодного разу не зустрічав такого воїна, як ти! Якби ти схотів, то міг би стати вчителем двобою при самому королівському дворі.

— Та й у тебе виходить некепсько, — важко дихаючи, відповів на те Ерагон. — Той чоловік, який тебе навчав… Здається, його звати Торнак? Він міг би заробити купу грошей, відкривши фехтувальну школу. Люди з усієї Алагезії приїздили б повчитися в нього…

— Він помер, — сказав Мертаг.