Читати книгу - "Мертве царство: Казки про мерців, упирів, привидів"

Привіз її цар додому, оженився та й живе з нею. І через рік такого вона гарного хлопчика мала, що в світі такого більше не було.

А баба-упириця, в якої вона перше жила, прийшла вночі до царського дому та зарубала хлопчика, а мамі його помастила писок кров'ю. Узяла зарубаного хлопчика і пішла. Встає рано цар, дитини нема, а жінка в крові. Зібралися міністри і вирішили, що то вона з'їла дитину. Але цар сказав: «Нічого я їй за це не зроблю, бо люблю її». І простив їй.

Через рік знову народився хлопчик. І знов прийшла баба-упириця й зробила все, як перше. Встає рано цар — дитини нема, а жінка змащена кров'ю. «Ну, — думає цар, — це вона знов дитину з'їла». Але прощає і на цей раз.

На третій рік знайшовся в них ще один хлопець. І з ним сталося те саме, що з двома першими. Встав рано цар — дитини нема. І жінка змащена кров'ю. А люди кажуть йому:

– І ви вимащені.

Тут цар розсердився. Не доста того, що вона їсть дітей, то ще й йому давала їсти! Судити її!

Суд присудив: утопити цареву жінку в гарячій смолі. А баба-упириця приходить і питає її:

— Що ти бачила в тій кімнаті? Кажи, бо зварять тебе у смолі.

— Нічого не бачила, — каже вона. (Баба зробила так, що з нею жінка говорила, хоч для всіх була німа).

Ведуть жінку до ями зі смолою. А чарівниця йде за нею, і ніхто не бачить її, крім засудженої.

— Кажи, що ти бачила, бо зараз укинуть тебе в яму і згориш у смолі, — каже баба.

— Нічого не бачила.

Коло ями читають присуд: «Таку й таку вкинути в яму зі смолою за таку-то провину». А баба знов питає:

— Кажи, що бачила.

— Нічого не бачила.

І баба повірила їй та й крикнула, щоб усі чули:

— Не кидайте її в яму, бо то я винна. Я зарубала дітей і змастила їй писок кров'ю.

Ніхто не бачив бабу, лиш усі чули її голос. І засуджену не вкинули в яму.

З того часу вона почала говорити. І розказала людям:

— …Баба-чарівниця сказала, щоб я не дивилася в одну кімнату. А я заглянула, але нічого не побачила там. Баба думала, що я там щось бачила, і онімила мене.

Баба все це чула і лишила царицю, бо повірила, що та нічого не може про неї розповісти.

Після того молода цариця гарно жила з чоловіком. І мали вони багато дітей. Може, й тепер ще живуть.

Бідний чоловік та його сини

Жив собі бідний чоловік. Мав він трьох синів. Найстаршого звали Петром, середульшого — Гаврилом, найменшого — Іваном.

Коли хлопці підросли, батько покликав їх до себе й каже:

— Старий я, діти мої, не можу вас прогодувати. Ви вже виросли, ідіть собі в світ, шукайте роботи. Та за рік повертайтеся додому. Хто з вас найбільше заробить, той і залишиться при мені.

Розійшлися сини в різні сторони, й кожний знайшов для себе службу.

Минув рік.

Повернувся до отчого дому найстарший син, приніс з собою багато грошей. Другого дня повернувся середульший син. Цей приніс кілька шматків золота. На третій день повернувся наймолодший і не приніс нічого.

Розсердився батько на наймолодшого сина і прогнав його з дому. Пішов хлопець світ за очі. Ішов, ішов, поки не настав вечір. Зайшов хлопець до темного лісу, сів на пень, вийняв останній шматок хліба, що взяв з дому, і їсть. Їсть і думає, що йому тепер робити, куди подітися. Так задумався, що й не помітив, як перед ним з'явився велетень.

— Що ти, хлопче, журишся? — питає велетень.

Іван про все йому розповів.

— Коли хочеш, ходи до мене в найми! — запропонував велетень Іванові.

Погодився Іван і пішов за своїм новим господарем. Прийшли в саму гущавину лісу, де у велетня була хата. І поселився Іван у хаті велетня.

Жилося йому добре. Роботи було небагато. Велетень навчив Іванка їздити на коні, володіти шаблею. Навчив також свого слугу рахувати, читати, писати.

Минув рік. Приходить одного дня велетень додому й каже Іванкові:

— Приготуй, Іване, коня, зброю, й поїдеш на південь, і там, за двома горами, знайдеш великий замок. Навколо того замку — стіна, і проживає в ньому упир, котрого ти мусиш забити.

Зібрався хлопець в дорогу, попрощався з велетнем, поїхав на південь.

Три дні був він у дорозі й нарешті побачив страшний чорний замок, оточений такою ж чорною стіною. В'їхав Іван за огорожу, бачить — сидить упир і тримає в руці залізну палицю.

Помітив упир Івана і заревів страшним голосом:

— Що тобі тут треба? Як ти смів прийти на мою землю?

— Я приїхав битися з тобою! — відповів Іван.

Упир розреготався і кинув у Івана залізною палицею. Відскочив Іван, і палиця полетіла повз нього. Тоді вхопив палицю Іван, прицілився добре та як шпурне палицею в упиря — й забив його до смерті. Увійшов Іван до замку чорного, знайшов у ньому чорного коня, чорну збрую. Сів Іван на чорного коня, а свого прив'язав поводом до сідла й рушив у дорогу.

Велетень уже чекав Івана. Коли побачив свого слугу, похвалив, взяв коней і завів до стайні.

Минув якийсь час. Хлопець ріс і ставав усе мудрішим, усе дужчим. Покликав його одного разу велетень і каже:

— Тепер мусиш їхати на північ. Проїдеш непрохідні ліси, непрохідні болота і там побачиш замок. У тому замку живе упир ще один. Багато він лиха робить для людей. Треба його забити. Заб'єш упиря — болота висохнуть, люди на тих місцях посіють хліб.

Іван довго не готувався і вже на другий день виїхав на північ.

Їхав, їхав, поки не заїхав у густий, непрохідний ліс. Нелегко було пробиратися тим лісом, та Іван взяв до рук меча й став собі прорубувати дорогу. Цілий день Іван прорубував дорогу в лісі, поки його не застала ніч. Довелося заночувати в лісі. Спутав Іван коня, щоб далеко не пішов, а сам ліг на мщу й заснув.

Та недовго спав. Прокинувся й бачить, що дерева довкола нього розступилися. Все навколишнє сяє чарівним сяйвом, земля вкрилася пахучими квітами. На деревах незвичайні пташки співали так, що подібного співу ніколи не чув Іван.

З гущавини лісу на той спів