Читати книгу - "Знаменитий детектив Блюмквіст"

Саме тієї миті інженер Петерс сказав Ніке:

— Пів на одинадцяту. Пора їхати.

П'ятдесят кілометрів… сорок кілометрів… тридцять кілометрів до Лільчепінга! Вони мчали на великій швидкості, розпанахуючи теплу завісу липневої ночі, але дорога здавалася їм нескінченною. Нерви в них були напружені, вони весь час дослухалися, чи не наздоганяє їх та чорна машина. Кожної миті фари ззаду могли освітити їх, наблизитися, поминути і зникнути, забравши з собою всі надії врятувати важливі папери.

— Лільчепінґ, двадцять кілометрів, — прочитав Андерс на дорожньому знакові: вони наблизилися до знайомих їм місць.

— Лільчепінґ, тридцять шість кілометрів, — прочитав Ніке. — Додайте трохи швидкості, шефе!

Та інженер Петерс їхав так, як йому подобалося. Він зняв із керма одну руку, щоб пригостити Ніке сигаретою, і вдоволено сказав:

— Коли я вже так довго чекав, то можу почекати й ще півгодини!

Лільчепінґ! Ось він перед ними! І, як звичайно, спокійно спить. «Просто-таки обурливо», — думають Калле й Андерс. Мотоцикл їде добре відомими їм вулицями, береться вгору в напрямку руїн замку й зупиняється біля Еклюндового будинку.

А чорній машині залишається ще кілька кілометрів до невеличкої таблиці на узбіччі дороги, яка привітно повідомляє: «Ласкаво просимо до Лільчепінга!»

— Це найстрашніше з усього, що мені доводилося переживати, — пошепки каже Андерс.

Вони скрадаються до веранди, і Андерс обережно натискає на дужку дверей. Двері не замкнені. «Не дуже кмітливі ті кіднапери, коли вони не замикають за собою дверей, — думає Калле. — Хіба можна залишати незамкненим будинок, де зберігаються папери вартістю в сто тисяч крон! Але це й краще — ми заощадимо купу часу!» Він кожним нервом відчуває, який у них дорогий час.

«За книжковою шафою» — але за котрою? У доктора Еклюнда, що винайняв на літо свій будинок професорові, багато книжок і багато книжкових шаф. У великій кімнаті всі стіни заставлені книжковими шафами.

— Доведеться шукати цілу ніч, — каже Андерс. — Звідки почнемо?

Калле думає — хоч у них так мало часу. Та інколи варто пожертвувати ним і добре подумати. Що сказав Расмус своєму батькові? «Я нишком вийшов за тобою того вечора, коли ти думав, що я ліг і заснув… і тоді побачив…» Де міг стояти Расмус, коли побачив батька? Цілком певно, що не в кімнаті.

Спальні розташовані нагорі. Хлопчик, що не міг заснути, тихенько спустився вниз сходами… поки батько почув його ходу, він побачив, що відбувається щось цікаве, й зупинився. «Отже, мабуть, стояв на сходах у передпокої», — думає Калле й кидається туди.

Хоч би на якій сходинці він зупинився, а видно йому було в кімнаті крізь відчинені двері тільки одну шафу. Ту, що поряд із письмовим столом.

Калле мчить назад до кімнати, і вони вдвох починають відсувати шафу від стіни. Шафа прикро скрегоче, дряпаючи підлогу. Це єдиний звук, який вони тепер чують. А машини, що зупинилася на дорозі, не чують.

Ну… ну… ну… ще одне зусилля, і вони можуть заглянути за шафу! Господи, папери там! Брунатний конверт, міцно пришпилений кнопками. Калле дістає з кишені ножа й починає витягати кнопки. Руки в нього тремтять.

— Диво дивне, ми таки встигли, — шепоче Андерс, зблідлий від хвилювання. — Диво дивне, встигли!

Калле тримає коштовний конверт у руці й шанобливо дивиться на нього — він же вартий сто тисяч крон! Так, хоч навряд чи можна оцінювати його в грошах. Ох, яка радісна хвилина, яке солодке й тепле, яке гостре почуття вдоволення!

І враз вони чують якісь звуки! Моторошні, загрозливі звуки! Скрадливі кроки на веранді. Чиясь рука натискає на дужку дверей. Надвірні двері поволі відчиняються.

Світло лампи, що стоїть на письмовому столі, падає на їхні зблідлі обличчя. Вони розпачливо перезираються, їх аж нудить зі страху. За кілька секунд відчиняться і двері до кімнати, тоді все пропало, їх спіймають, мов двох пацюків у пастку. Ті, що стоять у присінку, нізащо не пропустять когось із брунатним конвертом, який коштує сто тисяч крон.

— Мерщій, мерщій, — шепоче Калле, — сходами нагору!

Ноги відмовляються нести їх, але якимось надприродним зусиллям їм щастить кинутися до передпокою і далі вгору сходами.

А потім усе відбувається так швидко, що вони вже не думають, що робити, і не зважують своїх вчинків. Усе обертається в хаос, у якому вони розрізняють лише гуркіт, обурені голоси, хряскання дверей, гучний окрик і чиюсь відповідь, біг угору сходами, ой, рятуйте, рятуйте… тупіт чути вже просто позад них.

Ось вікно з тією фіранкою, що так грайливо колихалася на протязі тисячу років тому. За ним стоїть драбина, шлях до порятунку… ану ж… ану ж… Вони перекочуються через підвіконня на драбину, спускаються вниз, ні, з'їжджають і біжать, біжать так, як ніколи ще не бігли у своєму молодому житті. Вони біжать, хоч чують з вікна суворий голос інженера Петерса. Він гукає їм:

— Стійте, а то стрілятиму!

Та вони вже не здатні зважувати, що можна робити, а чого не можна. Вони просто біжать далі, хоч мали б зрозуміти, що йдеться про їхнє життя. Вони біжать, біжать, і їм здається, що серця в них ось-ось вискочать із грудей.

Вони знов чують тупіт ніг позад себе, що невблаганно наближається, — чи є десь на світі місце, щоб сховатися від того жахливого тупоту і його луни серед ночі, несамовитого тупоту, що відлунюватиме в їхніх снах, доки вони й житимуть?

Хлопці біжать униз до міста. Воно недалеко, та їм уже не стає сили. А переслідувачі вперто наближаються. Порятунку немає, все пропало, за мить їх спіймають!

І враз вони помічають його! Помічають обидва. Перед ними перший вуличний ліхтар, і його світло падає на добре знайому їм високу постать у поліційній формі.

— Дядьку Б'єрку, дядьку Б'єрку, дядьку Б'єрку!

Вони кричать так, як кричать люди на кораблі, що тоне в морі, і дядько Б'єрк застережливо махає їм рукою: мовляв, хіба можна зчиняти серед ночі такий галас!

Він рушає їм назустріч і не здогадується, що саме тепер він їм дорожчий за рідну матір.

Калле кидається до Б'єрка, хапаючи ротом повітря, і обіймає його.

— Дядьку Б'єрку, дядьку Б'єрку, арештуйте тих негідників!

Він обертається й показує пальцем у бік переслідувачів. Але тупоту ніг уже не чути. Наскільки очі бачать у темряві, не видно жадної душі. Калле зітхає — він сам не знає, чи з полегкості, чи з розчарування. Він розуміє, що не варто ловити кіднаперів тут, у місті. І водночас розуміє й інше: він не може розповісти дядькові Б'єрку, про що