Читати книгу - "Країна Мумі-тролів. Книга третя"

Гемуль та мудрик будували дерев’яний будиночок для Мумі-тата. Дядько-панько ловив приблизно по дві рибини щодня, а Непу руля почала насвистувати за роботою.

То була осінь без штормів, велика гроза більше не поверталася, лише стиха гуркотіла десь вдалині, і від того приглушеного гуркоту тиша в Долині видавалася ще густішою. Ніхто, окрім мудрика, не знав, що з кожною громовицею звірятко підростало, міцніло й мужніло. Воно стало досить великим, дуже змінилося і вже вміло скалити зубки. Одного разу при жовтому світлі призахідного сонця звірятко нахилилося над водою і вперше побачило свої білі зуби. Воно розтулило рота, клацнуло зубками, поскрипіло ними — лише трішки — і подумало: «Нікого мені не треба, я й сам зубатий!»

Мудрик Лавка вже не наважувався й далі ростити звірятко. Він стер зі своєї пам’яті усі образи та картинки, але ж громовиці продовжували перекочуватися туди й сюди понад морем, тож мудрик знав, що звірятко все одно росте і без його допомоги.

Мудрик Лавка дуже важко засинав уночі без розповідей, до яких він так звик за довгий час. Він читав свою книжку, і що далі читав, то менше розумів. Тепер у книжці розповідалося про те, яким є звірятко всередині, а це наганяло нестерпну нудьгу.

Якось увечері до комори на горищі постукала Чепуруля, обережно прочинила двері.

— Привіт, любий друже! — привіталася вона.

Мудрик підвів очі від книжки й очікувально дивився на неї.

Висока, худа Чепуруля сіла на підлогу поряд з мудриком, схилила набік голову й запитала:

— Що ти читаєш?

— Книжку.

Чепуруля важко зітхнула і, набравшись відваги, повела далі:

— Нелегко, мабуть, бути маленьким і не мати мами…

Мудрик соромився Чепурулі, прикрився від неї патлами і промовчав.

Чепуруля було вже простягнула лапку до його голівки, але відразу ж відсмикнула її.

— Учора ввечері я раптом подумала про тебе, — сказала вона щиро. — Як тебе звуть?

— Лавка.

— Лавка… — повторила Чепуруля. — Гарне ім’я, — вона розпачливо підшукувала потрібні слова, гірко каючись, що так мало знає і любить дітей. Врешті озвалася знову: — Тобі добре тут? Тепло?

— Так, дякую… — відказав мудрик Лавка.

Чепуруля сплеснула лапками і, намагаючись зазирнути йому у вічі, запитала благальним голосом:

— А ти певен цього?

Мудрик Лавка трішки відсунувся — від Чепурулі пахло страхом.

— Може, ковдру мені дати… — квапливо сказав він.

Чепуруля вмить зірвалася на рівні ноги.

— Зараз принесу! Почекай трішки, лише хвилиночку…

Мудрик чув, як вона потупотіла униз сходами, а потім повернула з ковдрою.

— Дуже дякую, — розкланявся мудрик. — Дуже гарна ковдра…

Чепуруля усміхнулася.

— Нема за що! Мумі-мама зробила б так само…

Вона поклала ковдру на підлогу, ще трохи постояла і пішла геть.

Мудрик старанно, як тільки міг, склав Чепурулину ковдру, запхав її глибоко на полицю під стелею, потім запорпався у неводи і спробував читати далі, але йому не читалося. З кожним рядком він розумів дедалі менше, по кілька разів перечитував одне речення, не вловлюючи сенсу прочитаного. Зрештою закрив книжку, погасив свічку й вийшов надвір.

Знайти дорогу до скляної кулі було не так легко. Мудрик збився зі стежки, він блукав між деревами, ніби у чужому саду. Нарешті скляна куля з’явилася просто перед ним, але блакитне мерехтіння всередині згасло, куля наповнилася густим туманом, таким же темним, як сама ніч. Усередині чарівної кулі туман то розсіювався, то знову налітав, клубочився, засмоктуючись до центру глибокими чорними вирвами.

Мудрик рушив понад річкою повз тютюнову грядку Мумі-тата. Він увійшов під густе гілля смерек, що росли на краю великого болота, навколо якого шелестів сухий очерет; його черевички вгрузали у багнистий ґрунт.

— Ти там? — покликав він стиха. — Як тобі живеться, крихітко нумуліте?

З пітьми грізно загарчало звірятко.

Мудрик відсахнувся й кинувся бігти, засліплений страхом. Він шпортався і падав, знову підводився і мчав далі, аж врешті зупинився біля намету. Намет спокійно світився у нічній темряві, неначе зелений ліхтарик. У ньому сидів Нюхмумрик, награючи собі тихенько якісь мелодії.

— Це я, — прошепотів мудрик, заходячи до намету.

Він ще ніколи тут не був. У наметі приємно пахло тютюном та сирою землею. Біля спального мішка на пачці з-під цукру стояла свічка, долівка була всипана дерев’яними скіпками.

— З цього я зроблю дерев’яну ложку, — сказав Нюхмумрик. — Тебе щось налякало?

— Родини Мумі-тролів більше не існує, — відповів мудрик. — Вони мене обдурили…

— Я так не думаю, — спокійно заперечив Нюхмумрик. — Може, їм треба трохи побути самим, — він налив з термоса у два горнятка чаю. — Візьми собі цукру. А Мумі-тролі колись обов’язково повернуться додому…

— Колись! — аж скрикнув мудрик Лавка. — Хай повертається негайно, мені потрібна тільки вона!

Нюхмумрик пересмикнув плечима. Намастивши маслом дві канапки, він сказав:

— Цікаво, а хто потрібний Мамі…

Мудрик більше нічого не сказав. Коли він уже йшов геть, Нюхмумрик гукнув йому навздогін:

— Будь обережний, не випускай з-під контролю свою уяву!

З намету знову долинули звуки губної гармонії. На кухонних сходах біля відра зі сміттям стояла Чепуруля, прислухаючись до ночі. Мудрик обійшов її десятою дорогою й непомітно прокрався у будинок.

16

Наступного дня Нюхмумрика запросили на недільний обід. Ось уже й друга година минула, потім ще п’ятнадцять хвилин, а гонг усе не лунав. О пів на третю Нюхмумрик запхав у капелюха нове перо і рушив до будинку, з’ясувати, у чому ж річ. Кухонний стіл стояв надворі перед сходами ґанку, Гемуль з мудриком виносили з дому стільці.

— Це пікнік, — понуро пояснив Дядько-панько. — Вона каже, що нині ми робитимемо усе, що нам заманеться.

Вийшла Чепуруля з обідом — вівсяною юшкою. Легкий холодний вітерець пронизував Долину, вкриваючи юшку кожушком.

— Навіщо обідати надворі? — нарікав Дядько-панько, тицяючи пальцем у кожушок на своїй тарілці.

— Кожушок також слід з’їсти, — суворо мовила Чепуруля.

— Чому б не обідати в кухні, — не вгавав Дядько-панько.

— Іноді треба робити перше-ліпше, що спадає на думку, — нетерпляче пояснила Чепуруля. — Можна взяти з собою перекуску на прогулянку або й зовсім нічого не їсти. Це ж так цікаво!

Обідній стіл стояв нерівно, тож Гемуль тримав тарілку про всяк випадок у лапах.

— Дещо мене непокоїть, — сказав він. — Купол ніяк не вдається. Хоч мудрик випилював дошки за моїми кресленнями, вони не допасовуються і край! А якщо їх перекроїти наново, вони стають коротшими й висипаються. Розумієте, про