Читати книгу - "Завоювання Плассана"

— Оце і є та кімната, правда?

І, притишивши голос, обидві компанії заговорили про дивну пригоду, що хвилювала весь квартал. Священик обмежився кількома невиразними словами, без ніяких подробиць: все це дуже прикро, дуже сумно, йому всіх шкода.

— Але ви, пане лікарю, — спитала пані де Кондамен у пана Порк’є, — ви ж їхній домашній лікар, що ви думаєте про все це?

Лікар Порк’є довго хитав головою, перш ніж відповісти. Він удав з себе людину скромну, що вміє зберігати таємниці.

— Це дуже делікатна справа, — промовив він, — у пані Муре кволе здоров’я. Що ж до пана Муре…

— Я бачив пані Ругон. Вона дуже занепокоєна, — сказав супрефект.

— Її зять завжди їй заважав, — різко перепинив їх пан де Кондамен. — А я позавчора зустрів Муре в клубі, і він обіграв мене в пікет. Він здався мені не дурнішим, як завжди… Шановний Муре ніколи не відзначався великим розумом..

— Я не сказав, що він божевільний в звичайному розумінні цього слова, — почав лікар знову, почуваючи себе ображеним, — але я також не сказав би, що розумно лишати його на волі.

Ці слова лікаря викликали деяке хвилювання. Пан Растуаль інстинктивно подивився на паркан поміж двома садками. Всі обличчя повернулися до лікаря.

— Я знав, — вів він далі, — одну чарівну даму, яка жила на широку ногу, влаштовувала звані обіди, приймала у себе видатних осіб, сама була дуже розумною й дотепною співрозмовницею. Так от, як тільки ця дама поверталась до себе в кімнату, вона замикалася там і добру половину ночі бігала рачки, гавкаючи, як собака. Її слуги довго думали, що вона ховає у себе собаку… Ця дама слабувала на хворобу, яку ми, лікарі, називаємо божевіллям з проблисками свідомості.

Абат Сюрен ледве стримував сміх, поглядаючи на панночок Растуаль, яких дуже насмішила історія цієї дами з вищого товариства, яка вдавала з себе собаку. Лікар ІТорк’є поважно висякався.

— Я міг би розповісти десятки таких історій, — додав він. — Люди, здавалося б, при повному розумі, та тільки-но залишаються самі, як починають робити найнеймовірніші речі. Пан де Бурде був добре знайомий у Валенсі з одним маркізом, якого я не хочу називати…

— Він був моїм близьким приятелем, — сказав пан де Бурде, — і часто обідав у префектурі. Його історія набула великого розголосу.

— Яка історія? — спитала пані де Кондамен, побачивши, що лікар і колишній префект замовкли.

— Історія не дуже приємна, — сказав пан де Бурде і засміявся. — Маркіз не мав ні до чого великого хисту, але він цілі дні проводив у своєму кабінеті, запевняючи, що працює над великим твором з політичної економії… Через десять років виявилось, що він там з ранку до вечора робив малюсінькі галочки однакового розміру із…

— Із своїх екскрементів, — закінчив лікар таким поважним тоном, що всі прийняли це слово спокійно, а дами навіть не почервоніли.

— У мене, — сказав абат Бурет, якого ці анекдоти розважали, як чарівні казки, — була одна не зовсім звичайна парафіянка. У неї була пристрасть убивати мух; коли вона бачила муху, її охоплювало нестримне бажання впіймати її. Вдома вона нанизувала їх на дротики. Потім, коли вона сповідалась, то плакала гіркими слізьми і винуватила себе в смерті бідолашних комах, вважала себе проклятою… І ніяк я не міг її виправити.

Історія абата мала успіх. Навіть пан Пекер де Соле і пан Растуаль зволили усміхнутись.

— Невелика ще біда, коли вбивають тільки мух, — зауважив лікар. — Але не всі божевільні з проблисками свідомості такі безневинні. Є такі, що мучать свою родину якоюсь потаємною вадою, яка переходить у манію; одні пиячать, тайкома вдаються в розпусту, крадуть просто з потреби красти, або їх точать гордощі, ревнощі та честолюбство. Вони дуже спритно приховують своє божевілля, стежать за кожним своїм кроком, виконують найскладніші свої проекти, розумно відповідають на запитання, так що ніхто й не догадується, що вони психічно хворі, а потім, коли вони залишаються сам на сам із своїми жертвами, вони віддаються своїм маячним ідеям, перетворюються на катів… Якщо вони не вбивають, то замучують до смерті, поволі.

— То, по-вашому, пан Муре?.. — спитала пані де Кондамен.

— Пан Муре завжди був людиною дражливою, неспокійною, деспотичною. Очевидно, психічне ураження з віком посилювалося. Зараз я, не вагаючись, залічив би його до небезпечних божевільних… У мене була одна пацієнтка, яка замикалася в окремій кімнаті, як і він, і там проводила цілі дні, обмірковуючи найжахливіші злочини.

— Але, пане лікарю, якщо ви додержуєтесь такої думки, то треба ж щось робити! — вигукнув пан Растуаль. — Ви повинні довести це діло до відома того, кого треба.

Лікар Порк’є трохи збентежився.

— Ми просто розмовляємо, — сказав він з своєю усмішкою жіночого лікаря. — Якщо мене покличуть і доведеться вжити рішучих заходів, я виконаю свій обов’язок.

— Годі вам! — ущипливо промовив пан де Кондамен. — Найнебезпечніші божевільні зовсім не ті, кого за таких вважають… Для психіатра не існує ні одного цілком здорового мозку. Пан лікар розповів нам ту сторінку з книги про божевілля з проблисками свідомості, яку і я читав, вона цікава, як роман.

Абат Фожа слухав все це з цікавістю, не беручи участі в розмові. Потім, коли запала мовчанка, він зауважив, що такі історії турбують дам, і запропонував поговорити про щось інше. Але цікавість було збуджено, і обидві компанії вирішили стежити за кожним вчинком Муре.

Він виходив тепер у садок не більш як на одну годину, після сніданку, поки дружина його з абатом Фожа і його матір’ю ще лишалися за столом. Тільки-но він з’являвся в садку, як потрапляв під пильний нагляд родини Растуалів і приятелів супрефекта. Досить йому було спинитися коло грядки з овочами, зацікавитись якимсь салатом, зробити якийсь рух, як зараз же в обох садах робилися найприкріші висновки. Всі були настроєні проти нього. Захищав його тільки пан де Кондамен. Але одного разу за сніданком красуня Октавія спитала його:

— Яке вам діло до того, божевільний пан Муре чи ні?

— Ніякого, моя люба, — здивувавшись, відповів він.

— То хай же він і буде божевільним, коли всі вам кажуть, що він божевільний. Я не розумію, яка вам охота бути іншої, ніж у вашої дружини, думки. Це не доведе вас до добра, любий мій. Будьте ж настільки розумним, щоб не корчити з себе розумника в Плассані.

Пан де Кондамен усміхнувся.

— Як завжди,