Читати книгу - "Відьмак. Останнє бажання"

Але на відміну від того, що дав жанру фентезі Толкін (а це — принципи світобудови, дуальність світу, різкий — і в етичному, і в естетичному сенсах — розподіл героїв на абсолютно добрих і злих), Сапковський виявився важливим насамперед в естетиці та механізмах побудови тексту.

Принципи постмодерністського пастишу, механізм запозичення та перетворення (перетравлювання!) матеріалу, переосмислення фольклору — казок зокрема, — наближення діалогів до актуального повсякдення, сама креація героїв (часто персонажів «на межі», не обов’язково однорідних і монолітних з точки зору етики) — ось ті запозичення, які запропонував російськомовним письменникам-фантастам Сапковський-як-канон.

Назвемо тут кілька знакових для пострадянського фентезі імен, у творчості яких є або прямі посилання на героїв та світи Сапковського, або ж чиї світи й сюжети створені за етичними/естетичними канонами Саги про Ґеральта.

Це Ю. Скірюк із циклом про Жугу, мага й мандрівника по світах і засвітах; це В. Васильєв із циклом «Відьмак з Великого Києва» — насиченим прямими посиланнями на світ і героїв Сапковського; це цикл про Вольху Редную білоруської письменниці О. Громико; це творчість О. Пєхова. (Звісно, список цей принципово неповний — так, в нього не включено менш відомих авторів, на кого творчість Сапковського мала вплив прямий чи опосередкований, через твори епігонів першого порядку).

Успіх і впливовість Сапковського тим більше характерні, що ті тенденції, які дали йому карт-бланш у польській масовій культурі, у пострадянській фантастиці свою роль не відіграли. Ігри з рідним, національним колоритом, цілком вдалі в поодиноких випадках (наприклад, у творчості російської письменниці М. Семенової), так і не вийшли за межі персонального успіху, не створили простір вдалих наслідувань. Ґеральт у цьому разі переміг Вовкодава.

Українські переклади творів Сапковського, на жаль, не такі розлогі: в активі маємо — окрім першого оповідання з Саги про Ґеральта — лише блискучий переклад А. Поритка «Гуситської трилогії».

Інша справа, що — за винятком окремих спроб — простір української жанрової літератури так до кінця й не сформовано. Тому й про вплив окремих творів на розвиток як відданої аудиторії, так і письменників, які працюють у цьому жанрі, говорити поки що не доводиться.

Утім, сподіваємося, що історія українських перекладів А. Сапковського лише починається — як починається і розвиток жанрової прози в нашій країні.

Пояснення перекладача

При перекладі книжок завжди є небезпека залучити до авторського тексту невластиві йому контексти — на рівні ідей, стилістики, перекладацьких скорочень, чи навпаки доповнень. Удвічі ризикованіше, коли йдеться про книжку, яка вже стала культовою, яка вже має репліки на мовах, близьких до мови пересічного читача-тут-і-зараз.

У принципі, це, на жаль, звична проблема перекладів фантастики українською — занадто часто (поки що — за кількома винятками, що, як та ластівка, весни не роблять) переклади фантастики українською йдуть у кільватері перекладів, наприклад, російською. Виграш тут можливий тільки за рахунок якості (що є фактором значимим, але не кінцевим — за остаточного підрахунку).

Тут і з’являється спокуса піти двома шляхами — й обидва вони не найкращі. По-перше, це піддатися спокусі використати ті перекладацькі знахідки, які вже обіграно в перекладах на інші — споріднені — мови. По-друге — це тенденція принципово робити «не так, як у сусіда», що також не завжди є доречним. Зрозуміло, що в цій ситуації чесною була б робота, коли головним залишалася б естетика та мовні особливості оригіналу.

Але у будь-якому разі, при перекладі виникає необхідність рішень, які потребували б хоча б мінімального коментаря.

Тож — кілька пояснень на маргіналіях перекладу Саги про Ґеральта.

Проблема імен та назв. Проблема номер один — транскрипція імен та географічних назв світу цикла про Ґеральта. Як відомо, польська мова не використовує транскрипцію — у ній назви іншомовного походження переносяться цілком, без змін їх написання під фонетичні особливості польської. При перекладі ми, через зрозумілі причини, не могли йти таким шляхом. Тому, в міру можливостей і, відповідно, авторських інтенцій (а Сапковський — автор ерудований, він часто використовує назви та імена з історичним чи культурним бекграундом), нам доводилося вдаватися до транскрипції, пристосовувати звучання тих назв — інколи й змінюючи їх (якщо мова йшла про специфічні форми, в яких котресь із імен прижилося у нашому культурному контексті).

Але вказати хоча б деякі принципи транскрипції було б, мабуть, рішенням вірним і нагальним.

Перш за все, там, де зрозуміле джерело назви чи імені — мова, з якої їх узято, або ж фігури «історичних» носіїв, — ми слідували традиції написання, що склалася (наприклад, «Верден», «рицар Тай» тощо).

(Але й тут були виключення: так, ім’я гнома «Rumplestelt», узяте з німецької, у нашому перекладі пишеться через «-ст-», а не через «-шт-», як того потребувала б традиція перекладу з німецької — відповідно до пояснень А. Сапковського, що «у світі відьмака не завжди те, що може здатися таким, що походить з німецької, читається на німецький манер»).

Майже всюди (за деякими нечисленними виключеннями, які автор обумовлював окремо) латинське «Ae-» на початку чи всередині слова передавалося як «Е-» (звідси форми назв країн «Едірн» чи «Кедвен»). Але винятки становлять майже всі ельфійські імена — як такі, що складаються з кількох слів (крім того, тут відіграє свою роль і традиція «посттолкінівського» сприйняття ельфійських імен); тому — Філавандрель, Торувіель тощо.

Окремим винятком стала назва країни «Маехт», на написанні якої саме у такий спосіб наголошує А. Сапковський.

Проблема змін при перекладі. Як не дивно, тим, що завжди болісно сприймається читачами, є будь-яка перекладацька активність у спробі адекватної передачі значущих імен, назв і реалій: у разі, наприклад, коли вони мають додаткові сенси, є прикладами постмодерністської гри автора чи хай би навіть просто маркерами гри інтертекстуальної.

Але без цього, мабуть, будь-який переклад не був би прийнятним і вдалим.

Особливо ризиковано це робити відносно тих імен і назв, які вже стали знаковими (завдяки наявним перекладам на близькі мови, які завжди створюють бекграунд, відмовитися від якого читачеві майже неможливо — так, скажімо, було в боротьбі за читачів трьох перекладів «Гаррі Поттера» Дж. Роулінг: одного українського і двох російських, у кожного з яких в середовищі українських читачів виявилася своя — і досить стійка — аудиторія, де первинним каталізатором нерідко ставало й сприйняття/несприйняття написання перекладачами імен головних персонажів).

Нашому перекладу А. Сапковського, боюся, не оминути цієї проблеми. І якщо деякі варіанти передачі імен можуть пройти непоміченими (як то «Жмутик» — «Treska» — з оповідання «Відьмак»), то щодо деяких імен чи назв треба дати хоча