Читати книгу - "Відьмак. Володарка Озера"

Вітер шумів у листі липи, дзижчали бджоли. Діти, як воно з дітьми буває, намагалися перекричати одне одного.

Об ногу старого вдарив м’яч, що котився по траві. Перш ніж він устиг схилитися, незграбний і невмілий, котресь із його онучат промайнуло поруч наче малий вовчок, підхопивши м’ячик на повному бігу. Зачеплений стіл хитнувся, Ярре правицею не дав перевернутися каламарю, а куксою лівиці притримав аркуші паперу.

Бджоли дзижчали, важкі від жовтих кульок акацієвого пилку.

Ярре знову почав писати.

Ранок був похмурим, але сонце пробилося крізь хмари й вишиною своєю про години, що минають, явно нагадувало. Зірвався вітер, зафуркотіли й залопотіли прапорці, наче численні зграї птаства, що злітають над землею. А Нільфгард як стояв, так і залишався, аж усі почали дивуватися, чому ж то фельдмаршал Менно Коегорн не дає своїм наказу виступати…

* * *

— Коли? — Менно Коегорн підвів голову від мап, обвів командирів важким поглядом. — Коли, запитуєте, я накажу розпочинати?

Ніхто не відізвався. Менно метнув швидкий погляд на своїх командирів. Найбільш неспокійними та нервуючими видавалися ті, які мали залишитися в резерві: Елан Траге, командир Сьомої дерланської, та Кес ван Ло з бригади «Навсікая». Явно нервувався й Аудер де Вінгальт, aide-de-camp[29] маршала, який на участь у бою мав найменші шанси.

Ті, які мали вдарити першими, виглядали спокійними, та що там — навіть трохи знудженими. Маркус Брайбант позіхав. Генерал-лейтенант Ретц де Мелліс-Сток длубався мізинцем у вусі й раз у раз той палець оглядав, немов і справді думав знайти на ньому щось варте уваги. Оберштер Рамон Тирконнель, молодий командир дивізії «Ард Фейнн», насвистував тихо, увіткнувши погляд у тільки собі відому точку на виднокраї. Оберштер Лайм еп Муйр Мосс із дивізії «Дейтвен» крутив свій ненаглядний томик поезії. Тібор Еггебрахт із важкої дивізії списоносців «Альба» чухав потилицю кінчиком шпіцрутена.

— Атаку ми розпочнемо, — сказав Коегорн, — щойно повернеться патруль. Непокоять мене ті пагорби на півночі, панове офіцери. Перш ніж ми вдаримо, я мушу знати, що там є, за тими пагорбами.

* * *

Ламарр Флаут боявся. Жахливо боявся: страх повзав у нього по кишках, здавалося йому, що в череві має щонайменше дюжину слизьких, укритих смердючим слизом вугрів, що постійно шукають отвори, крізь які могли б вилізти на волю. Годину тому, коли патруль отримав накази й вирушив, Флаут стиха розраховував, що холод ранку прожене тривогу, що страх буде задавлено рутиною, вивченим ритуалом, твердими й суворими церемоніалами служби. Він помилявся. Зараз, після того, як минули години, і після того, як пройшли вони десь із п’ять миль, опинившись жахливо далеко від своїх, глибоко, небезпечно глибоко на територію ворога, близько, смертельно близько до невідомої небезпеки, страх таки показав, що він може.

Флаут затримався на краєчку ялинкового лісу, завбачливо не виходячи з-за великих ялин, що поросли по його межі. Перед ними, за пасом менших ялинок, простягалася широка котловина. Туман висів на верхів’ях трав.

— Нікого, — оцінив Флаут. — Жодної живої душі. Повертаємося. Ми вже трохи задалеко.

Вахмістр глянув на нього скоса. Далеко? Вони ледь на милю від’їхали. Волочилися, наче хворі черепахи.

— Требки б було ше, — сказав, — заглянути за тамтий пагорб, пане лейтенанте. Звідти, як мені бачиться, кращий буде вигляд. Далеко, на обидві долини. Як хто туди преться, не зможемо їх не помітити. То як? Скочимо, пане? То ж лише пара стайє.

«Пара стайє, — подумав Флаут. — Відкритим простором, наче по пательні». Вугрі звивалися, настирливо шукали виходу з його черева. Принаймні один — Флаут добре те відчував — був на шляху до волі.

«Я чув брязкіт стремен. Форкання коня. Там, серед соковитої зелені молодих сосонок на піщаному схилі. Там щось ворухнулося? Фігура? Вони нас оточують?»

У таборі ходила плітка, що кілька днів тому кондотьєри з Вільної Компанії, упіймавши в засідці роз’їзд бригади «Вріхедд», узяли живцем одного ельфа. Казали, що його кастрували, вирвали язика, відтяли всі пальці на руках… А наприкінці вичавили очі. Тепер — насміхалися — жодним чином уже не побавитися йому зі своєю ельфійською повією. І навіть не подивитися, як вона стане розважатися з іншими.

— Ну, пане? — прохрипів вахмістр. — Закінчимо на пагорбі?

Ламарр Флаут проковтнув слину.

— Ні, — сказав. — Не час відволікатися. Ми перевірили: тут ворога немає. Ми мусимо віддати про те рапорт начальству. Повертаємося!

* * *

Менно Коегорн вислухав рапорт, підвівши голову від мап.

— До хоругви, — наказав коротко. — Пане Брайбант, пане де Мелліс-Сток. Ударити!

— Хай живе імператор! — крикнули Тирконнель та Еггебрахт. Менно дивно глянув на них.

— До хоругви, — повторив він. — Нехай Велике Сонце заллє вас своєю славою.

* * *

Міло Вандербек, половинчик, польовий хірург, відомий як Расті, хтиво втягнув у ніздрі жахливу суміш йоду, аміаку, алкоголю, ефіру та магічних еліксирів, суміш, що висіла під тканиною намету. Хотів насититися тим запахом зараз, поки той залишався ще здоровим, чистим, дівочо-незмінним і клінічно стерильним. Знав, що залишиться запах таким ненадовго.

Він глянув на операційний стіл, також цнотливо білий, і на інструментарій, на десятки знарядь, що пробуджували респект і довіру холодною та грізною гідністю голої сталі, недоторканим відблиском чистого металу, порядком та естетикою розташування.

Біля інструментів крутився персонал — три жінки. «Тьфу, — поправив себе подумки Расті. — Одна жінка й дві дівчини. Тьфу. Одна стара, хоча красива й молода з вигляду баба. І двоє дітлахів».

Магічка та цілителька на ім’я Марті Содерґрен. І добровольці. Шані, студентка-медик з Оксенфурту. Іола, жриця з храму Мелітеле в Еллендарі.

«Марті Содерґрен я знаю, — подумав Расті, — працював із цією красунею вже не раз. Трохи німфоманка, також має схильність до істерії, але це нічого, поки діє її магія. Анестезійні чари, чари дезінфікувальні та ті, що спиняють кровотечу.

Іола. Жриця чи, скоріше, адептка. Дівчина з красою безхитрісною та простою, наче лляне полотно, з великими, міцними сільськими долонями. Храм дозволив, аби долоні ті не знівечила важка та брудна праця біля ріллі. Але не зуміла замаскувати їхнього родоводу.

Ні, — подумав Расті, — за неї я аж ніяк не хвилююся. Ті руки селянки — це напевне руки, які гідні довіри. Окрім того, дівчата з храмів рідко підводять: у моменти розпачу вони не ламаються, а шукають підпорки у своїй релігії, у тій їхній містичній вірі. Що цікаво, воно допомагає».

Він глянув на рудоволосу Шані, що вміло втягала нитку у вічка кривих хірургічних голок.

«Шані. Дитя смердючих міських завулків, яке потрапило до оксенфуртського універу завдяки