Читати книгу - "Черево Парижа"

Три плетухи стояли, прощаючись, серед гострих запахів сиру. На цю годину всі сири подали свій голос. То була какофонія смердючих випарів, починаючи від вареного місива, швейцарського та голландського сирів, і кінчаючи лужною гостротою оліве. Чути було глухе хрипіння кантала, честера, козиних сирів, що нагадували низькі басові голоси, серед яких виділялися уривчастими нотами тонкі, несподівані струмені невшателя, труа та мондора. Потім усі ці випари сирів — пор-салю, лімбурзького, жероме, мароля, ліваро, понлевека,— починали переплітатися, нагромаджувались один на один, згущалися, потроху зміщувались і вибухали смородом. Запахи то розходилися, то зливалися в загальному хорі; вже не можна було відрізнити запахів окремого сиру, від них паморочилося в голові, нудило, перехоплювало подих. І здавалося, що це брудні слова мадам Лекер і мадмуазель Саже отруювали повітря.

— Дуже вам вдячна,— сказала торговка маслом.— Чуєте, якщо я коли-небудь забагатію, то не забуду вас.

Проте стара не поспішала йти. Вона взяла звичайний сир, покрутила його і поклала назад на мармуровий стіл питаючи, що він коштує.

— Для мене,— посміхаючись, додала стара пащекуха.

— Для вас — нічого,— відповіла мадам Лекер.— Я вам дарую його.— І додала: — От якби я була багата!..

Тоді мадмуазель Саже сказала, що колись воно так і буде. Творожний сир уже зник у неї в кошику. Торговка маслом знову спустилася в льох, а стара дівуля проводила Сар’єтту аж до її крамниці. Там вони ще побалакали про пана Жюля. Фрукти поширювали навколо свіжі пахощі весни.

— Ну, у вас краще пахне, ніж у вашої тітки, мене аж нудило там. Як це вона може жити в такому смороді? Тут принаймні гарно й приємно. Тому й ви, моя кралечко, вся така рожевенька!

Сар’єтта засміялась. Вона любила компліменти. Потім вона продала якійсь дамі фунт мірабелі, примовляючи, що ця ягода — чистий цукор.

— Я б теж купила мірабелі,— прошепотіла мадмуазель Саже, коли покупниця відійшла,— але мені так трошки треба... Знаєте, я жінка самотня...

— Так візьміть жменю!—вигукнула гарненька брюнетка.— Я від того не збіднію. Та, будь ласка, як побачите Жюля, пошліть його до мене. Мабуть, він курить сигару на першій лавочці у великому проході праворуч.

Мадмуазель Саже розчепірила пальці, щоб захопити більше мірабелі, яка приєдналась до сиру в її кошику. Вона зробила вигляд, наче хоче вийти з ринку, але насправді обійшла його навкруги по одному з проходів, ідучи поволі й міркуючи, що мірабелі та сир — це, власне кажучи, бідненький обід. Звичайно, після свого денного обходу ринку, коли Саже не вдавалося наповнити кошик дарунками торговок, яких вона засипала ласкавими словами та плітками, стара мусила задовольнятися недоїдками. Вона непомітно повернулася до павільйону молочних продуктів. Там, з боку вулиці Берже, за конторами комісіонерів, що привозять устриці, є рундуки з вареним м’ясом. Щоранку маленькі криті, з відтулинами фургони у форімі ящиків, оббиті цинком, зупиняються біля дверей великих кухонь і привозять сюди різні недоїдки з ресторанів, посольств і міністерств. Ці недоїдки сортують у льоху і о дев’ятій годині в рундуках виставляють тарілі з порціями страв на три й на п’ять су,— кусочки м’яса, рештки дичини, риб’ячі голови або хвости, городину, ковбаси, навіть десерт: ледве почате тістечко і майже цілі цукерки. Голодний люд, дрібні службовці, жінки, яких трусить пропасниця, стоять тут низкою, а вуличні хлопці часто обсвистують блідих, як мерці, скнар, що купують цю провізію, підозріливо оглядаючись на всі боки, боячися, щоб їх ніхто не побачив. Мадмуазель Саже прослизнула до одного рундука, власниця якого говорила, що продає недоїдки тільки з Тюїльрі. Одного разу вона навіть продала старій кусочок баранини, запевняючи, що його взято з тарілки самого імператора. Цей кусочок, з’їдений з деякими гордощами, був ніби втіхою для чванливої старухи. А ховалася вона тільки для того, щоб не позбутися права заходити в магазини ринкового кварталу, ніколи нічого не купуючи . Її тактика полягала в тому, щоб сваритися з торговками, розвідавши їхні історії. Потім вона йшла до інших, покидала їх і знову поверталась, обходячи весь ринок; це допомагало їй бути в усіх крамницях, як у себе вдома. Можна було подумати, що стара купує силу провізії, а насправді вона живилася подачками та недоїдками, які купувала в разі невдачі за власні гроші.

Того вечора перед яткою стояв тільки високий дід; він нюхав тарілку, де були риба і м’ясо. Мадмуазель Саже теж почала нюхати кусочок застиглого топленого сала, що коштував три су. Вона поторгувалася, їй віддали за два. Топлене сало також зникло в кошику. Але підійшли інші покупці; всі вони однаковим жестом наближали носи до тарілок. Запах виставлених страв був неприємний: від них тхнуло жирним посудом та погано вимитим столом.

— Зайдіть до мене завтра,— сказала торговка старій.— Я вам приховаю чогось смачненького... Сьогодні ввечері в Тюїльрі великий обід.

Мадмуазель Саже обіцяла зайти, як раптом, повернувшись, побачила Гавара, який усе чув і дивився на неї. Вона дуже почервоніла, підняла свої кістляві плечі й пішла, вдаючи, що не впізнає його. Проте він з хвилину йшов слідом за нею, знизуючи плечима та бурмочучи, що його більше не дивує злість цієї пекучої кропиви, відколи він довідався, що «вона отруюється паскудством, відрижкою Тюїльрі».

Другого ж дня по ринку пішов глухий поголос. Так мадам Лекер і Сар’єтта додержали своєї клятви про мовчанку. У цих обставинах мадмуазель Саже виявила велику спритність: вона мовчала, залишаючи тітці з небогою поширювати історію про Флорана. Спочатку це була скорочена розповідь, яку в найпростіших словах передавали на вухо; потім виникли різні версії, епізоди розросталися, склалася легенда, в якій Флоран відігравав роль привида. Він забив десятьох жандармів на барикаді вулиці Гренета й повернувся з каторги на кораблі піратів, які вбивали всіх, хто їм попадався на морі; коли він приїхав, його бачили вночі з підозрілими людьми, в яких він був за начальника. Тут фантазія торговок розгулялася на волі, створюючи найдраматичніші образи: говорилося про зграю контрабандистів у центрі Парижа або про велике товариство, що керувало всіма грабунками на ринку. Кеню-Граделів дуже жаліли і в той же час злісно натякали на спадщину. Ця спадщина підбурювала всіх. Загальна думка була така, що Флоран повернувся з метою одержати свою частку грошей. Через те що важко було пояснити, чому не поділено спадщину, то вигадали, начебто каторжник тільки вичікував слушного часу, щоб усе забрати собі. Одного дня Кеню-Граделіїв знайдуть