Читати книгу - "Девід Копперфілд"

— То був рік, коли той чоловік з’явився вперше, сер? — спитав я.

— Отож, — сказав містер Дік, — не можу зрозуміти, як воно могло бути в той рік, Тротвуде! Ви взяли цю дату з історії?

— Так, сер!

— Гадаю, що історія ніколи не бреше, чи, може, бреше? — спитав містер Дік з певною надією.

— Та що ви, ні, сер! — якнайрішучіше відповів я. Я був ще молодий і щиро так вважав.

— Не можу скласти докупи, — містер Дік знову похитав головою. — Тут щось десь негаразд. Так чи так, але невдовзі після того, як помилково переклали деякі турботи з голови короля Карла в мою, цей чоловік прийшов уперше. Я гуляв з міс Тротвуд після чаю, коли щойно стемніло, і тоді він опинився перед нашим будинком.

— Він прогулювався? — спитав я.

— Прогулювався? — повторив містер Дік. — Стривайте. Дайте мені пригадати. Ні... ні, ні, він не прогулювався.

Я нетерпляче спитав, що ж він робив.

— Та його там зовсім не було, — сказав містер Дік, — аж раптом він з’явився за її спиною і зашепотів. Тоді вона обернулася й знепритомніла, а я стояв нерухомо й дивився на нього, а він пішов геть. Але найдивніша річ, що відтоді він зав­жди ховається в землі чи ще десь.

— Чи він справді від того часу зав­жди ховається ? — спитав я.

— Певно, що ховається, — відказав містер Дік, суворо похитуючи головою. — І не виходив до вчорашньої ночі. Ми гуляли вчора вночі, і він знову з’явився за її спиною, і я знову впізнав його.

— І він знову налякав мою бабусю?

— Вона аж затремтіла, — сказав містер Дік і зацокотів зубами. — Зблідла. Заплакала! Але слухайте, Тротвуде, — він притулив мене ближче до себе й зашепотів зовсім тихо, — чому це вона дала йому гроші, коли місяць сяяв?

— То, мабуть, жебрак!

Містер Дік похитав головою, ніби рішуче відкидаючи цю думку, і кілька разів уперто повторив:

— Не жебрак, не жебрак, не жебрак, сер!

Далі він розповів, як побачив зі свого вікна пізно вночі, що бабуся дала цій особі гроші за садовою огорожею, коли місяць сяяв. Особа ця після того зникла — очевидно, провалилася крізь землю, як він вважав, бо її більше не бачили. А бабуся моя поквапливо й потайки повернулася до будинку і навіть була вранці якась не в собі, чим дуже вразила містера Діка.

Коли він мені це розповідав, я не мав жодного сумніву, що невідомий існував тільки в уяві містера Діка, був одним з тих нещасливих принців, які завдавали йому стільки клопоту. Але поміркувавши, я почав думати, що хтось двічі погрожував забрати бідолашного містера Діка з-під опіки моєї бабусі. А бабуся, очевидно, змушена була платити викуп за нього. Я встиг дуже прив’язатися до містера Діка і бажав йому добра, тому неабияк налякався з такого припущення. Щодругої середи хвилювався я, що він може не з’явитися з візитом до мене. Але він незмінно приїздив, сидячи на передку біля кучера — сивоволосий, усміхнений і щасливий; і ніколи вже більше він не згадував про чоловіка, який може налякати мою бабусю.

Ці середи були найщасливішими днями в житті містера Діка, і я був щасливий разом з ним. Невдовзі він познайомився з усіма вихованцями школи. Хоч він ніколи не брав безпосередньої участі в жодних іграх, крім як з паперовим змієм, але надзвичайно цікавився всіма нашими розвагами. Часто, затамувавши подих у критичну хвилину, стежив він за рухами хлопців, коли вони грали в кульки або бавились із дзигою. Часто, піднявшись на пагорбок, з капелюхом у руках, гукав він щосили і вимахував руками, коли вихованці школи збиралися перед його очима грати в зайця і хортів. У ці хвилини Карл Перший залишав його голову, і вона повністю належала містерові Діку. Скільки щасливих годин улітку мав він на майданчику для гри в крикет. Скільки разів у зимові дні траплялося мені бачити, як стояв він, синьоносий, на снігу, під східним вітром, і захоплено стежив, як ми ковзаємося на кризі, й плескав у долоні.

Його любили всі вихованці школи і визнавали неперевершеною його винахідливість у будь-яких дрібних справах. Він вирізав з апельсинових шкоринок такі дивні візерунки, яких не міг би зробити жоден з нас. Він міг зробити човен з будь-чого, навіть з тички. Зі старих кісток вирізав він шахові фігури, зі старих карт робив римські колісниці, з мотовил лагодив дивні колеса, а зі старого дроту споруджував чудові клітки для птахів. Але найбільшу вправність виявляв він в усяких виробах з мотузки і соломи: ми всі були переконані, що з цих матеріалів містер Дік міг зробити абсолютно все, на що тільки здатні людські руки.

Слава містера Діка зростала щодня і незабаром дійшла до самого директора. Якось доктор Стронг закликав мене до кабінету і спитав докладно про містера Діка; я розповів усе, що знав і що чув про нього від бабусі. Доктор надзвичайно зацікавився і доручив мені познайомити його з містером Діком, щойно він приїде наступної середи. Так я й зробив, і містер Дік негайно завоював прихильність доктора Стронга. Йому навіть дозволено було з'являтися безпосередньо до нашої школи після приїзду з Дувра й чекати до кінця ранкових уроків. Від того часу містер Дік, вважаючи себе за найщасливішого з людей, акуратно приходив на шкільне подвір'я о дванадцятій годині й походжав, чекаючи на мене, іноді дуже довго, бо в середу ми мали особливо багато уроків. Тут, на подвір'ї, пощастило йому познайомитися з гарною молодою дружиною доктора Стронга, яка була весь цей час надзвичайно бліда й рідко виходила зі своїх кімнат. Отже, популярність містера Діка дедалі зростала, і незабаром він дістав дозвіл заходити навіть до класної зали. Тут він зав­жди сідав в один і той же куток на один і той же стілець, що був через це названий «Діком». Сидів він, зітхав і мовчав, схиливши свою сиву голову і напружено прислухаючись до лекцій учителів. З усього видно було, що містер Дік сповнений глибокої пошани до науки, якої він ніколи не міг збагнути.

Цю пошану містер Дік поширив і на доктора, якого він вважав за найдотепнішого й найглибокодумнішого філософа всіх віків. Довгий час містер Дік розмовляв з доктором не інакше, як з непокритою головою. І навіть тоді, коли вони зовсім заприятелювали й гуляли разом у тій частині подвір'я, що ми її називали «Докторовою алеєю», містер Дік безнастанно стягав капелюха зі своєї голови, виявляючи таким чином відданість і пошану до мудрості та знань. Як це трапилось уперше, що доктор Стронг під час цих прогулянок почав читати своєму другові уривки з грецького словника — ми ніколи не могли довідатись, і ця обставина для всіх нас лишалася нерозгаданою таємницею. Можливо, що спочатку докторові здавалося, ніби він читає сам собі. Так чи так, але це стало їхньою звичкою. Доктор Стронг читав і перечитував; містер Дік, пройнятий тепер гордою свідомістю своєї гідності, слухав, сяючи всім обличчям і вважаючи, безперечно, що грецький словник — наймудріша книжка в світі.

Бачу, ніби зараз, як вони походжають туди й сюди перед вікнами нашого класу: доктор читає