Читати книгу - "Девід Копперфілд"

Мої кроки і мій голос змусили її підвестися. Я потурбував також і доктора, бо, коли повернувся зі свічкою, я побачив, як він по-батьківському пестить їй голову й говорить, що безсердно мучити її цим питанням, що краще піти їй спати.

Але вона поквапливо й наполегливо попросила дозволити їй лишитися тут. Вона невиразно бурмотіла, що цієї ночі хоче відчувати його довіру до неї. А коли вона провела мене поглядом до дверей і повернулася до нього, я побачив, як вона обхопила руками його коліно і з таким самим виразом дивилася на нього, поки він продовжував читати.

Все це дуже мене вразило, і я пригадав цей вечір згодом, коли минуло багато часу; а втім, мені ще доведеться розповісти про це.

XVII. Дехто з’являється

Від часу моєї втечі я ще не мав нагоди згадати в цій розповіді про Пеготті. Але, звичайно, я написав їй листа майже відразу після прибуття до Дувра, а потім, коли бабуся формально взяла мене під свою опіку, я написав ще другого, дуже довгого листа, в якому виклав усі подробиці мого життя. Вступивши до школи доктора Стронга, я написав своїй няньці знову, детально розповівши про свої щасливі умови та перспективи. З грошей, що їх мені подарував містер Дік, я загорнув у конверт півгінеї для відправлення поштою до Пеготті. Так сплатив я свій борг, і це була найбільша приємність для мене. Більшої втіхи я не мав би, витративши подаровані гроші. Тільки в тому листі наважився розповісти я їй про молодого чоловіка з віслюком.

На ці послання Пеготті відповідала з такою самою швидкістю, але не з такою ґрунтовністю, як клерк торговельної контори. Вона вичерпала всі свої розумові здібності, щоб належним чином зобразити почуття, які схвилювали її душу після звістки про мою втечу. Чотири сторінки невиразних і уривчастих речень, без початку і кінця — якщо не зважати на клякси — не спроможні були полегшити її стану. Ці клякси вражали мене більше, ніж дива ораторського мистецтва; вони-бо показували, що Пеготті зросила сльозами весь папір. Чого ж іще я мав бажати?

Проте я зрозумів без великих труднощів, що Пеготті все ще була налаштована проти моєї бабусі, і видно було з усього, що їй нелегко змінити свою думку стосовно цієї особи. «Дивно, — писала вона між іншим, — що ми ніколи нічого доброго не чули про міс Бетсі, а ось ви говорите, що виходить зовсім не те. Оце так наука». Пеготті, очевидно, побоювалась міс Бетсі, бо засвідчувала свою повагу в несміливих і нерішучих фразах. Вона переймалася також і щодо мене, вважаючи дуже ймовірною мою другу втечу з Дувра. Це видно було з того, як вона не раз натякала, що може забезпечити мені проїзд диліжансом до Ярмута.

Одна звістка в листі Пеготті змусила мене дуже засумувати. Нянька писала, що всі меблі в нашому старому будинку було продано з аукціону, що містер і міс Мердстон виїхали невідомо куди, а будинок продають або здають в оренду. Бог свідок, я не був прив'язаний до будинку, поки там залишалися Мердстони, але прикро було мені подумати, що давнє наше гніздо зовсім занедбане, що сад заріс травою і гниле листя рясно вкриває стежки. Я уявляв собі, як вітер тепер виє навколо стін нашого будинку, як дощові краплини дріботять у вікна, як місяць малює привидів на стінах спорожнілих кімнат. Ще раз згадав я про дві могили на кладовищі під деревом. І здалося мені, ніби будинок наш теж помер і зникло з землі все, пов’язане з пам’яттю моїх батьків.

Інших новин не було в листах Пеготті. Містер Баркіс був, за її словами, чудовий чоловік, хоч усе ще трохи бережливий; але в усіх нас є свої вади, а в Пеготті їх теж чимало (хоч я й досі не знаю, в чому вони полягали). Маленька спальня в будинку містера Баркіса зав­жди до моїх послуг, і він засвідчує свою глибоку повагу до мене. Містер Пеготті здоровий, а місіс Геммідж усе ще сумує, а маленька Ем’лі не передає мені поцілунку, але каже, що Пеготті може сама мені його передати, якщо схоче.

Усі ці новини, як і слід було, я передавав своїй бабусі, вважаючи тільки за потрібне мовчати про маленьку Ем’лі; до неї ж бо, як я розумів, бабуся ніяк не могла мати дружніх почуттів. У перші місяці мого перебування в школі доктора Стронга міс Бетсі частенько приїздила до Кентербері і майже зав­жди несподівано, мавши намір, як я гадаю, спіймати мене на гарячому. Але, на щастя, вона зав­жди знаходила мене за книжками і завжди чула про мене тільки найкраще. Всі казали їй, що я швидко посуваюся вперед у школі. Тому раптові візити моєї бабусі незабаром припинились. Я бачився з нею тільки по суботах, один чи два рази на місяць, коли дозволяли мені їздити до Дувра. Містер Дік щодругої середи приїздив до мене в поштовому диліжансі, який зупинявся біля нашого будинку рівно о дванадцятій годині дня, і гостював у нас до наступного ранку.

В усіх цих випадках він незмінно привозив із собою шкіряний портфель з письмовими матеріалами, потрібними для продовження його мемуарів. Він зауважував, що час роботи над документом вже спливає, і він має передавати його до друку.

Містер Дік особливо любив імбирні пряники. Щоб зробити його візити ще приємнішими, бабуся вповноважила мене відкрити для нього кредит у кондитерській; щоправда, хазяїн крамниці заздалегідь дістав від міс Бетсі вказівки не збільшувати ні в якому разі цей кредит понад один шилінг на добу. Ця обставина, а також всі відправлені до бабусі рахунки трактирника, в якого містер Дік зупинявся на ночівлю, змусили мене припустити, що йому дозволяли тільки дзеленчати своїми грошима, а не витрачати їх. Подальші дослідження показали, що це було справді так, чи принаймні мала місце згода з бабусею, за якою містер Дік зобов’язаний був звітувати про витрату кожного пенні. Він усіляко намагався догодити міс Бетсі, зав­жди був занадто далекий від думки обдурити її хоч з якого приводу. Такий стан речей рятував його від усіх марних витрат, і містер Дік, взявши з мене обіцянку зберігати цю таємницю, розповідав мені тисячу разів, що як у цьому, так і в усьому іншому, бабуся моя була найрозумнішою жінкою в світі. Ці слова він зав­жди супроводжував таємничими жестами і вимовляв не інакше, як пошепки.

— Тротвуде, — таємниче сказав мені одної середи містер Дік, — що це за чоловік, який ховається біля нашого будинку й лякає її?

— Лякає мою бабусю, сер?

Містер Дік кивнув головою:

— Я гадав, що ніщо не може налякати її, бо вона... — тут він почав шепотіти, — майте на увазі, вона — наймудріша й найдивовижніша з жінок!

Мовивши це, він відступив назад, щоб побачити, який ефект справив на мене його опис.

— Уперше він прийшов, — знову заговорив містер Дік, — стривайте... тисяча шістсот сорок дев’ятий рік — дата страти короля Карла. Здається, ви казали про тисяча шістсот сорок дев’ятий рік?

— Так, сер!

— Не знаю, як це може бути, — промовив містер Дік, дуже збентежено похитуючи головою. — Не