Читати книгу - "Вибрані романи"

щоби Він уклав у душу Абеля ненависть до нього, до Хоакіна. А іншого разу: «От якби він мені заздрив... якби мені заздрив!» І на цю думку, що, наче мертвотно-біла блискавка, розітнула сутінки його отруєного гіркотою духу, його опанувало солодке відчуття, ніби щось у ньому розплавилось, відчуття, яке примусило його затремтіти до самого кісткового мозку, що замерз у його душі. «От, якби він мені позаздрив! Якби позаздрив!»

«Але, можливо, річ у тому, що я себе ненавиджу, що я ненавиджу себе самого?..». Він підійшов до дверей, замкнув їх на ключ і коли переконався, що він сам-один у кімнаті, опустився навколішки й став мурмотіти зі слізьми, які розпалювали його голос: «Господи! Господи! Ти мені сказав: люби свого ближнього, як самого себе! А я не люблю свого ближнього, я не можу його любити, бо не люблю себе самого, не вмію любити себе самого, не можу любити себе самого. Що ти зробив зі мною, Господи?»

Тоді він узяв до рук Біблію й розгорнув її там, де було написано: «І сказав Господь Каїнові: Де Авель, твій брат?» Він повільно закрив книгу, пробурмотівши: «А де я є?» Він почув якесь шкрябання за дверима й поквапився їх відчинити.

— Тату! Татусю! — вигукнула його донька, заходячи.

Цей дзвінкий голос, здавалося, повернув його до світла. Він поцілував дівчинку й, лоскочучи їй вухо своїми губами, тихо прошепотів, так щоби ніхто не почув:

— Помолися за свого тата, донько моя!

— Тату! Тату! — тонким голосом промовила дівчинка, закинувши руки йому за шию.

Він поклав голову на плече доньки й заплакав.

— Що з тобою, тату, ти хворий?

— Так, я хворий. Але ти мене не запитуй, чому я хворий...

Розділ двадцять другий

І він повернувся до казино. Щодня вигадував привід, аби піти туди. І млинок приятельської компанії перемелював його далі.

Там був Федеріко Квадрадо, невблаганний, який, коли чув, що хтось вихваляє іншого, запитував: «Проти кого спрямована ця похвала?»

— Бо мене не одуриш, — казав він своїм холодним і різким голосом. — Коли когось дуже хвалять, то думають про іншого, якого хочуть принизити цією похвалою, про суперника того, кого хвалять. Це в тому випадку, коли хвалять не з поганим наміром, аби розізлити когось... Ніхто нікого ніколи не хвалить із добрим наміром.

— Чоловіче, — відповідав йому Леон Ґомес, який полюбляв накрутити цинічного Квадрадо, — ти маєш перед собою приклад дона Леовіхільдо, від якого ніхто ніколи не чув, щоби він говорив про когось погано...

— Річ у тім, — втрутився до розмови один із провінційних депутатів, — що дон Леовіхільдо політик, а політики мають перебувати з усіма в добрих стосунках. Що ти на це скажеш, Федеріко?

— Скажу, що дон Леовіхільдо помре, не сказавши й не подумавши нічого поганого ні про кого. Він ніколи навіть легенько не підштовхне іншого, щоби той упав, навіть у тому випадку, коли ніхто не зміг би цього побачити, бо він боїться не лише карного кодексу, а й пекла; але якщо інший упаде і скрутить собі в’язи, він зрадіє до мозку кісток. І щоби натішитися скрученими в’язами іншого, він першим прийде висловити йому співчуття.

— Я не знаю, як можна жити, почуваючи себе так, — сказав Хоакін.

— Почуваючи себе як? — запитав його Федеріко. — Так, як почуває себе дон Леовіхільдо, як почуваю себе я, чи як почуваєш себе ти?

— Про мене тут ніхто не говорив, — сказав Хоакін із похмурим невдоволенням у голосі.

— Але я говорю, сину мій, бо ми всі тут знаємо...

Хоакін відчув, що зблід. До глибини нутрощів його волі пронизав його крижаний кинджал отого звернення «сину мій», яке проголошував Федеріко, його демон-охоронець, коли накладав на когось свою пазуристу лапу.

— Я не знаю, чому ти відчуваєш таку неприязнь до Леовіхільдо, — додав Хоакін, пошкодувавши про свої слова, щойно їх промовив, бо відчув, що роздуває небезпечне полум’я.

— Неприязнь? Це я відчуваю неприязнь? До Леовіхільдо?

— Атож, і я не розумію, що поганого він тобі зробив...

— По-перше, сину мій, не обов’язково треба зробити тобі щось погане, щоби ти відчув неприязнь до того чоловіка. Коли до когось відчувають неприязнь, то легко вигадати, що він зробив тобі погане... І я відчуваю до дона Леовіхільдо не більше неприязні, ніж до когось іншого. Він людина — і тут більше нічого не скажеш. І людина шанована!

— Оскільки ти професійний мізантроп... — почав провінційний депутат.

— Людина — найбридкіший і найнепристойніший звір, я це казав вам уже сто разів. А чоловік шанований — найгірший із людей.

— А що скажеш на це ти, який недавно говорив про шанованого політика, маючи на увазі дона Леовіхільдо? — запитав Леон Ґомес, звертаючись до депутата.

— Шанований політик! — аж підскочив дон Федеріко. — Який із нього шанований політик?

— А чом би й ні? — хором запитали троє людей.

— Як-то, чом би й ні? Бо це сам він сказав. Бо мав нахабство в одній зі своїх промов назвати себе шанованим політиком. Шанованим не стають, оголосивши себе таким. У Євангелії сказано, що Христос, наш Господь....

— Не згадуй про Христа, благаю тебе! — урвав його Хоакін.

— Що? Ти не можеш чути також імені Христа, сину мій?

Запала коротка мовчанка, похмура й холодна.

— Христос, наш Господь, сказав, — продовжив свою думку Федеріко, — щоб його не називали добрим, бо добрим є тільки Бог. Але є паскудні християни, які мають нахабство називати себе шанованими!

— Але шанований — це не обов’язково добрий, — втрутився до розмови дон Вісенте, магістрат.

— Тепер і дон Вісенте це сказав. І, дякуючи Богові, мені пощастило навіть від магістрата почути щось розумне й справедливе!

— Отже, — сказав дон Хоакін, — ніхто не повинен називати себе шанованим? А шахраєм і непорядним?

— Таких не бракує.

— Чого хоче сеньйор Квадрадо, — сказав дон Вісенте, магістрат, — то це, щоби люди називали себе підлими й такими були. Адже так?

— Браво! — вигукнув провінційний депутат.

— Ось що я вам скажу, сину мій, — відповів Федеріко, обмірковуючи відповідь. — Ви повинні знати, яким є високе таїнство віри в нашу наймудрішу матір Церкву...

— Ще одна варварська установа! — урвав його магістрат.

— Це не варварська установа, а мудра інституція. Християнська