Читати книгу - "У війни не жіноче обличчя"

Після війни повезли до лікарів. Але вже було пізно. Залишилася я лежати... Можу посидіти, але небагато, лежу і дивлюся у вікно... Війну згадую...

Йосип Георгійович:

— Я її на руках ношу... Сорок років. Як дитя мале... Два роки тому померла дружина. Усе, сказала мені, пробачила. Гріхи молоді... Усе... А Марійку не пробачила. По очах зрозумів... А я вмирати боюся, тоді Марійка сама залишиться. Хто її на руках носитиме? Хто хреститиме на ніч? Бога проситиме...

Про мамок і татків

Село Ратинці Воложинського району Мінської області. Година їзди від столиці. Звичайне білоруське село — дерев’яні будинки, кольорові палісадники, півні та гуси на вулицях. Діти в піску. Літні жінки на лавочках. Я приїхала до однієї з них, а зібралася вся вулиця. Заговорили. Заголосили на весь світ.

Кожна про своє, а разом про одне. Про те, як орали, сіяли, хліб партизанам пекли, як дітей берегли, ходили до ворожок і циганок, розгадували сни і просили Бога заступитися. Чекали з війни чоловіків.

Записала перші три прізвища: Олена Адамівна Величко, Юстина Лук’янівна Григорович, Марія Федорівна Мазуро. А далі вже було не розібрати через плач...

«Ах, донечко! Золота моя, не люблю я День Перемоги. Плачу! Ой, плачу! Як задумаюся, все воно повертається. Щастя за горами, а біда за плечима...

Спалили нас німці, забрали все дочиста. Залишилися ми на одному сірому, камені. Прийшли з лісу, нічого немає. Лише коти позалишалися. Що їли? Влітку піду ягід назбираю, грибів. У мене повна хата дітей.

А скінчилася війна, до колгоспу пішли. І жала, і косила, і молотила. Плуг на собі тягали замість коней. Коней не було, і їх убили. Собак постріляли. Мама моя так казала: "Як помру, не знаю, що з душею станеться, а руки — так ті відпочинуть". Дівчинці моїй десять років було, вона зі мною жала. Бригадир приїхав подивитися, як така мала і норму до вечора зробить. А ми жнемо і жнемо, сонце за ліс котиться, а нам щоб воно вище піднялося. Нам дня мало. Дві норми давали. А платити нам нічого не платили, лише галочки на трудодні ставили. Ходиш ціле літо в поле, а восени й мішка борошна не отримаєш. Лише на бульбочці дітей ростили...»

«От і скінчилася війна. І залишилася я сама. Я корова, я і бик, я і баба, і мужик. Ой-ой-ой...»

«Війна-біда... У моїй хаті тільки діти. Ані лавки, ні скрині. Геть оголилися. Жолуді їли, навесні — траву... Пішла моя дівчинка до школи, лише тоді я їй перші черевички купила. Вона в них спати лягала, не хотіла скидати. Отак жили! Життя закінчується, а згадати нічого. Лише війна...»

«Чутки прокотилися, що до містечка пригнали наших полонених, хто признає там свого, може забрати. Підхопилися, побігли наші жінки! Увечері хто свого, а хто чужого привів, і таке розповідають, що повірити несила: гниють люди живцем, з голоду помирають, на деревах все листя об’їли... Траву їдять... Корінці із землі викопують... Побігла і я наступного дня, свого не знайшла, думаю, сина комусь урятую. Сподобався мені один чорнявенький, Сашком звали, як тепер мого онука. Йому років вісімнадцять... Дала німцеві сала, яєць, божуся: "Брат". Хрещуся. Прийшли ми додому, він жодного яйця не подужає з’їсти, такий слабкий. Місяця не побули ці люди у нас, і знайшовся гад. Жив, як усі, жонатий, двоє дітей... Пішов до комендатури і заявив, що ми чужих узяли. Назавтра німці приїжджають на мотоциклах. Просимо, на коліна падаємо, а вони обдурили, що відвезуть їх ближче до дому. Я Сашкові костюм дідів віддала... Гадала, він житиме...

А їх вивели за село... І поклали з автоматів... Усіх. До єдиного... Вони ж молоді-молоді, гарні! І ми вирішили, у кого вони були — дев’ять душ, їх поховаємо. П’ятеро з ями витягують, а четверо озираються, щоб німці не налетіли. Руками ніяк, сама спека, а вони чотири доби полежали... І лопатками посікти боїмося... На настільник покладеш і волочиш. І воду брали, і носи зав’язували. Хоч би собі не впасти... Могилку одну в лісі викопали, поклали в рядок... Простирадлами голови понакривали... Ноги...

Рік ми не вщухали, плакали за ними. І кожна думала: а де мій чоловік чи син? Живі вони? Бо з війни дочекаєшся, а з піску ніколи... Ой-ой-ой...»

«Чоловік у мене був хороший, добрий. Ми з ним встигли пожити лише півтора рочки. Коли він ішов, я дитя під грудьми носила. Але він дівчинки не дочекався, без нього народила. Він улітку пішов, а я її восени народила.

Ще я її біля грудей тримала, майже рочок. Сиджу на ліжку, годую... Стук у вікно: "Олено, папірець принесли... На мужика твого..." (Це жінки листоношу не пустили, самі прийшли сказати.) А я як стояла, як дівчинку тримала, так молоко з мене і вдарило, аж на землю. Дівчинка як закричить — вона злякалася. Груди вже не взяла. Це саме у вербну суботу мені сказали. У квітні... Уже сонечко світило... У папірці я прочитала, що загинув мій Іван у Польщі. Під містом Гданськом його могилка. Загинув сімнадцятого березня сорок п’ятого року... Такий маленький тонкий папірець... Уже ми Перемоги чекали, ось-ось наші чоловіки прийдуть. Садки зацвітали...

Дівчинка моя після переляку довго хворіла, аж доки до школи не пішла. Дверима сильно вдарять чи крикне хто — вона вже хвора. Плаче ночами. Я довго з нею мучилася, напевно, сім років не бачила сонечка, воно мені не світило. У мене перед очима було чорно.

Сказали — Перемога! Стали чоловіки додому повертатися. Але повернулося менше, ніж ми відправили. Менше половини. Брат мій Юзик прийшов першим. Щоправда, покалічений. І в нього була така дівчинка, як моя. Чотири рочки, потім п’ять... Моя дівчинка гратися до них ходила, а раз біжить і плаче: "Не піду до них". — "А чого ж ти плачеш?" — питаю. "Олечку (а в них дівчинку Олечкою звали) татко на коліна бере, жаліє. А в мене татка нема. У мене лише мамка". Обнялися ми...

І так роки два-три. Прибіжить із вулиці й до мене: "Я вдома погуляю? Ато татко