Читати книгу - "Посмертні записки Піквікського клубу"

— Нарешті хтось іде, мадам, — сказав короткий носій.

— От якби я був ззаду його та ще з дрючком! — пробурмотів довгий.

— Хто там? — спитав містер Вінкл, відкидаючи ланцюжок.

— Ти не питайся, дурна твоя голова, — озвався зневажливим тоном довгий, певний, що розмовляє із слугою. — Не базікай, а відчиняй мерщій.

— Та повертайся швидше, сонько! — підбадьорював другий.

Напівсонний містер Вінкл механічно скорився, прочинив двері й визирнув на вулицю. Перше, що впало йому в око, було червоне полум'я факела. Вражений жахливою думкою, що будинок горить, він широко розчинив двері і, тримаючи перед собою свічку, пильно глянув перед собою, не певний ще, бачить він портшез чи пожежний насос… В цю хвилину порив вітру задув свічку. Щось штовхнуло містера Вінкла в спину й жбурнуло на вулицю, а двері з грюкотом зачинилися.

— Здорово зроблено, молодий чоловіче! — сказав коротенький носій.

Містер Вінкл, угледівши через вікно портшеза жіноче обличчя, кинувся до дверей і став щосили стукати молотком та благати носіїв зараз же нести портшез назад.

— Заберіть його, заберіть! — кричав містер Вінкл, — Он хтось виходить уже з сусіднього будинку. Пустіть мене в портшезі Сховайте мене! Допоможіть мені!

Бідолашний Вінкл трусився з холоду, і щоразу, як підіймав угору руку з молотком, його халат розкривався найнечепурнішим способом.

— Он хтось іде вулицею. Там і дами! Прикрийте мене чимнебудь! Станьте переді мною ! — мало не плакав Вінкл. Та носії так знесилились від реготу, що не могли подати йому ніякої помочі, а дами підходили дедалі ближче.

Містер Вінкл розпачливо стукнув у двері востаннє. Дами були вже за кілька будинків. Безталанний джентльмен кинув свічник, що ввесь час тримав у себе над головою, і сміливо метнувся в портшез, де сиділа місис Даулер.

Нарешті гамір та метушню на вулиці почула й місис Кредок. Напнувшись поверх чепчика шаллю, вона побігла у вітальню подивитись, що сталося, і визирнула у вікно саме тоді, як містер Вінкл поринав у портшез. Побачивши це, поважна леді жахливо зойкнула і кинулась повідомити містера Даулера, що дружина його тікає з іншим джентльменом.

Вражений такою звісткою, містер Даулер, наче гумовий м’яч, зскочив з ліжка і підбіг до свого вікна водночас з містером Піквіком. Перше, що вони побачили, був містер Вінкл, який намагався втиснутись у портшез.

— Сторож! — нестямно крикнув містер Даулер. — Сторож! Держіть його! Цупко держіть його! Затримайте, поки я не зійду вниз… Я переріжу йому горлянку… Дайте мені ніж!.. Від вуха до вуха… переріжу… пустіть, місис Кредок! — і, вирвавшись з рук переляканої господині та містера Піквіка, обурений чоловік схопив десертний ножик і кинувся на вулицю.

Містер Вінкл не чекав на нього. Почувши жахливі загрози відважного Даулера, він вистрибнув з портшеза і, впустивши з ніг туфлі, дременув униз по вулиці, переслідуваний Даулером з сторожем. Оббігши круг кварталу, він кинувся у відчинені вже двері свого будинку, грюкнув ними перед самим обличчям містера Даулера, зачинився на ключ в своїй спальні, забарикадирував двері рукомийником, комодом та столом і почав укладатися, щоб з першим променем світанку залишити Бас. Даулер, підійшовши до зачинених дверей, заприсягався крізь дірку в замку, що завтра ж переріже містерові Вінклу горло. Після величезного галасу у вітальні, де серед сили голосів виразно чути було голос містера Піквіка, що намагався втихомирити всіх, мешканці порозходились по своїх кімнатах, і скрізь знову запанував спокій.

РОЗДІЛ XXVII,

де оповідається про важливе й дуже делікатне доручення, дане містером Піквіком містерові Веллеру, і про те, як містер Вінкл тікав від дощу та потрапив під ринву.

Наступного ранку, значно раніше як звичайно, містер Піквік, цілком одягнений, зійшов униз і подзвонив.

— Сем, — сказав наш герой, коли, відповідаючи на це запрошення, до нього прийшов містер Веллер. — Сем, зачиніть двері.

Містер Веллер зачинив двері.

— Вчорашньої ночі тут скоїлася прикра історія, Сем, — промовив містер Піквік, — історія та примушує мого друга Вінкла побоюватись насильства з боку містера Даулера.

— Це я чув уже від старої леді, як Ішов до вас, сер, — відповів Сем.

— І мені соромно признатися, Сем, — стурбовано продовжував містер Піквік, — що, опасуючись цього насильства, містер Вінкл утік.

— Утік? — скрикнув Сем.

— Сьогодні ранком, навіть не попередивши мене. І я не знаю, куди він подався.

— Він повинен був залишитися та відлупцювати Даулера, — із зневагою в голосі сказав Сем. — І не хитра то була б штука, сер!

— Я й сам починаю брати під сумнів його сміливість та відвагу, Сем, — відповів містер Піквік. — Але не в тім річ. Як би там було, а містер Вінкл зник. Його треба знайти й привести сюди, Сем.

— А ви думаєте, він захоче повернутися, сер?

— Треба примусити його, Сем.

— І хто ж це зробить, сер? — усміхнувся містер Веллер.

— Ви.

— Слухаю, сер.

По цих словах містер Веллер вийшов з кімнати і зараз же грюкнув парадними дверима. Повернувся він назад через дві години з таким байдужим виглядом, ніби виконував якесь звичайнісіньке доручення, і приніс звістку, що цього ранку один джентльмен, всіма сторонами схожий на містера Вінкла, виїхав до Брістоля поштовим диліжансом.

— Сем, — сказав містер Піквік, стискуючи йому руку, — ви славний хлопець, неоцінимий хлопець, їдьте слідом за ним, Сем.

— Гаразд, сер, — відповів містер Веллер.

— Як тільки ви його знайдете, зараз же пишіть мені, Сем. Якщо він пориватиметься тікати від вас, валіть його додолу або замкніть на замок. Робіть з ним усе, що буде треба.

— Я поводитимуся з ним дуже обережно, сер, — запевнив містер Веллер.

— Скажіть йому, що я страшенно схвильований, дуже невдоволений і до краю обурений його незвичайною поведінкою.

— Слухаю, сер.

— Перекажіть йому, що коли він не повернеться сюди з вами, йому доведеться вертатись зі мною, бо тоді я сам поїду по нього й приставлю до Баса.

— Перекажу, сер.

— Ви, думаєте, знайдете його, Сем? — спитав містер Піквік, допитливо глянувши на Сема.

— О, я знайду його, де б він не був, — упевнено сказав Сем.

— Добре, — заспокоївся трохи містер Піквік. — І що скоріше ви поїдете, то краще.

З цими словами містер Піквік передав своєму вірному слузі чималу суму грошей і звелів негайно ж виряджатись до Брістоля шукати втікача.

Сем повкладав найпотрібніші речі в дорожну торбу і невдовзі був готовий до подорожі. Дійшовши до кінця коридору, він спинився, повільно повернув назад і просунув