Читати книгу - "Посмертні записки Піквікського клубу"

місис Даулер попросили відступити їм спальню й вітальню. Ця пропозиція зараз же була прийнята, через три дні всі вони переїхали до нової оселі, і містер Піквік з надзвичайною регулярністю почав пити води. Уживав їх містер Піквік систематично. Чверть пінти він випивав перед сніданком і сходив по тому на горбок; другу чверть пінти він випивав після сніданку, а тоді спускався з горбка. Після кожної нової чверті пінти містер Піквік урочисто й радісно оповіщав, що почуває себе куди краще, і це завдавало великої втіхи його приятелям, хоч ніхто з них не знав, на що саме він хворіє, Щоранку акуратні питці, і містер Піквік у тому числі, зустрічались коло джерела, випивали свою чверть пінти і йшли на вранішню прогулянку. На пообідній прогулянці сходились докупи і лорд М’ютенхед, і вельмишановний містер Крашток, і леді вдова Снафенаф, і пані полковникова Вагсбі, і інші видатні курортники, і всі завзяті ранкові питці. Порозмовлявши, вони розходились, або роз’їздились, або їх розвозили в кріслах. Після того джентльмени йшли до читальні, а звідти — додому. Якщо увечері була театральна вистава, вони зустрічалися ще й у театрі. Якщо влаштовувався бал — бачилися в бальній залі. А коли ввечері не відбувалося ні вистави, ні балу, сходилися тільки наступного дня. Дні минали з деякою одноманітністю, але й у тій одноманітності було щось приємне.

Переживши один такий день, містер Піквік сидів у своїй вітальні і робив записи в щоденнику, коли легкий стук у двері примусив його підвести голову.

— Вибачте, сер, — зазирнула в кімнату місис Кредок, їхня квартирна господиня, — вам більше нічого не потрібно, сер?

— Нічого, мадам, — відповів містер Піквік.

— Моя дівчинка вже лягла спати, сер, — пояснила місис Кредок, — а містер Даулер ласкаво погодився чекати, доки повернеться з балу місис Даулер, і обіцяв сам відчинити їй двері. Отже, якщо я вам не потрібна, то я піду спати.

— Прошу дуже, мадам.

— Надобраніч, сер.

— Надобраніч, мадам.

Місис Кредок зачинила двері, а містер Піквік, позіхнувши кілька разів, закрив свій щоденник, поклав у шухляду ручку, поставив чорнильницю, засвітив свічку і з виглядом крайньої втоми побрів до спальні. Дорогою він своїм звичаєм зупинився коло помешкання Даулерів і постукав у двері, щоб побажати Надобраніч.

— А, — сказав Даулер, — ви вже спати. Хотів би й я бути вже в ліжку. Огидна ніч. Здається, здоровий вітер?

— Страшенний, — ствердив містер Піквік. — Надобраніч.

— Надобраніч.

І містер Піквік пішов спати, а містер Даулер, додержуючи необачної обіцянки чекати на свою дружину, присунувся ближче до каміна.

Мало що є на світі нудніше, як не спати, чекаючи на когось, а надто коли той у гостях. Ви мимоволі думаєте, що час, який так повільно посувається для вас, хутко минає для нього! Що більше ви про це думаєте, то меншими стають ваші надії на те, що він скоро повернеться. Коли не спиш, то годинник цокає надзвичайно голосно, і здається, що все ваше тіло оповите павутинням. Спершу щось лоскоче вам праве коліно, а потім це почуття переходить і на ліве. Не встигнетеви змінити положення, як почуття лоскоту з'являється у ваших руках, а коли ви найнеймовірнішими рухами поскручуєте собі кінцівки, вам раптом починає свербіти в носі, і ви трете його так, що напевне відірвали б зовсім, якби мали змогу. Певні незручності відчувають і ваші очі, і коли ви знімаєте нагар з однієї-свічки, на другій його вже півтора пальці. Оці й подібні до них нервові неприємності обертають довге чекання в ту пору, коли ви звикли вже спати, на не дуже веселу розвагу.

Так думав і містер Даулер, сидячи перед каміном і щиро обурюючись на бездушних людей, які, весело розважаючись на вечірці, змушують його не спати.

Не повернула йому кращого настрою й згадка про те, що ввечері він сам вигадав собі головний біль і через те залишився вдома. Нарешті, мало не впавши в камін і ледве не обсмаливши собі обличчя об залізні грати, містер Даулер поклав прилягти на хвилинку, але ні в якому разі не спати.

— Сон у мене міцний, — казав до себе містер Даулер, вкладаючись в ліжко. — Засинати мені не можна. Я, думаю, почую звідси, коли вона стукатиме. Авжеж. Я чую, як стукає сторож. Ось він підходить. Тепер тихше. Повертає за ріг. Аа! — І, дійшовши до цього пункту, містер Даулер і сам повернув за ріг, коло якого стільки часу вагався, і заснув міцним сном.

Саме коли вибило третю годину, на Королівській вулиці з’явився портшез із місис Даулер всередині, несений одним коротеньким гладким носієм і одним худорлявим, довгим, через що їм багатьох зусиль коштувало утримувати ящик портшеза перпендикулярно. До того ж тут, нагорі, і на широкій вулиці вітер лютував так, немов збирався вимести все каміння з бруку. Отже, вони були дуже раді поставити портшез на землю й добре постукати в парадні двері.

Минув деякий час, але ніхто не виходив.

— Слуги сплять, — сказав короткий носій, відігріваючи руки над факелом, що приніс хлопчик — помічник.

— Постукайте, прошу, ще! — крикнула місис Даулер з портшеза. — Стукніть два чи три рази, будьте ласкаві

Короткий носій радо скорився і щосили оглушливо стукнув молотком чотири чи п’ять разів, а потім загупав у двері обома кулаками. Довгий тим часом одійшов на середину вулиці й роздивлявся, чи не блимне в якому вікні світло.

Ніхто не виходив. Скрізь панували темрява й мовчанка.

— Боже ти мій! — нервувалася місис Даулер. — Постукайте, прошу, ще.

— А чи немає тут дзвоника, мадам? — спитав короткий носій.

— Є, — втрутився в розмову хлопець з факелом. — Я ввесь час його смикаю.

— То тільки ручка, — сказала місис Даулер, — а дроту там нема.

— Хотів би я постукати по голові тутешнім слугам, — закричав довгий.

— Я мушу знову потурбувати вас, — надзвичайно чемно попросила місис Даулер. — Стукніть, будь ласка, ще.

Коротенький носій постукав знову, але без найменшого успіху. Його заступив довгий, що, загинаючи круті лайки, почав барабанити у двері молотком, наче хворий на голову листоноша.

Містерові Вінклу снилося, ніби він на засіданні в клубі, де члени знімають такий галас, що голова примушений стукати молотком у стіл, стараючись навести порядок. Потім йому примарилася аукціонна зала, де немає публіки, а аукціоніст купує все сам, і якраз тоді він невиразно припустив можливість того, що хтось стукає в парадні двері. Бажаючи переконатись остаточно, він полежав ще хвилин з десять, і тільки нарахувавши тридцять три удари, пересвідчився, що справді не спить.

— Та — та — та — та — тра — та — та! — тарахкотів молоток. Містер Вінкл схопився