Читати книгу - "Останній ельф"

вигадав Йорш за їхнім власним образом і подобою. Тепер вони, які все життя відчували себе не більше ніж в’ючною худобою, були оточені ореолом гідності й значущості. Уперше за своє життя, упродовж якого вони тільки й знали, що гиркатися один з одним, ці двоє не боялися говорити привселюдно й на повен голос. Шляхетні Землекопи видерлися на південний схил урвища, який був не цілком кам’янистий, а часткою земляний. Зробивши риштування з кількох гілок, вони почали видовбувати східці в обхід водоспаду й далі, сходинка за сходинкою, униз у долину. Вони тільки потребували помічників, що подавали б їм прямі загострені кілки для укріплення східців й час від часу змінювали б їх, коли руки від утоми вже не тримали лопату.

Якщо всі дружно візьмуться до праці, у них усе вийде.

Розділ двадцять четвертий

Цілого дня виявилося мало. Знадобилися три дні безперервної праці. Зрештою, серед утікачів не лишалося вже нікого, хто не скидався б на зліплену із грязюки статую. Вони мусили вигризати собі шлях спершу в ґрунті, а потім у скелі, використовуючи замість кайл, яких не мали, загострені уламки каменів.

Усі були такі втомлені, що вже й забули той час, коли їхні руки не боліли від знемоги, — і не вірили, що він знову коли-небудь настане.

То був довгий, важкий і водночас величний спуск. Перед ними відкривалося безкрає море, поруч гуркотів водоспад, вкриваючи їх міріадами іскристих бризок. Повітря пахло морською сіллю, і цей запах змішувався із запахом мирту й фенхелю, кущики яких уперто росли в тріщинках непривітних скель поруч із дрібними дикими орхідеями. Спустившись трохи нижче, вони побачили озерце із прісною водою, яке наповнювала, падаючи з висоти, річкова вода, сосновий бір навколо, а далі — морську затоку, облямовану довгим піщаним пляжем. З одного боку від затоки простягався рівний піщаний берег, а з другого її замикав, врізаючись у море, крутий і всуціль укритий зеленню мис, на якому вночі спалахували дрібненькі вогники: це нові домівки жителів Арстріда!

Йорш не мав уже ні сил, ні фантазії, щоб далі оповідати історії, але мандрівні музики знову дістали свої інструменти, і їхня гра додала сил тим, хто не переставав працювати. Зціпивши зуби, вони не здавалися. Година за годиною, п’ядь за п’яддю, вигризали собі шлях уперед.

Потрохи спускаючись униз по викопаних у схилі східцях, вони бачили уривки обгорілої мотузки, що звисали зі скель та нижніх гілок високих каштанів, простягнутих у бік обрію.

Очевидно, жителі Арстріда спустилися вниз за допомогою мотузяних драбин, а потім спалили їх за собою. Йорш подумав, що й ту східчасту стежку, яку вони лишають за собою, дощі й негода дуже скоро зроблять геть невидимою й непрохідною.

Його рана вже не кровоточила, але ще не загоїлася, тож він не міг приєднатися до тих, хто, повиснувши на схилі урвища, прокопував і прорубував шлях униз, а лишався нагорі разом з літніми жінками, малими дітьми й тими, хто відпочивав після праці. Коли Шляхетні Землекопи натрапили на особливо міцну брилу, яку годі було розбити чи обійти, вони послали Калю по Йорша. Ельф спустився й спробував щось придумати. Він згадав про методи застосування важелів, про які читав у книжці з механіки, але у них не було нічого, що могло б послужити за важіль. Спробувати розколоти брилу клинцями? На жаль, у ній не було навіть найменших тріщин, куди б можна загнати клин, та й самі клинці зробити не було із чого. Повіяв легкий вітер, що приніс з-над моря квиління чайок. Роздратований своїм безсиллям, Йорш витяг з піхов меч і з усієї сили вдарив ним по гранітній брилі, — і несподівано та розкололася на шматки. Лезо меча навіть не вищербилося, а навпаки, заблищало ще дужче, так, наче цей удар тільки додав йому сили й міці. Усі радісно загомоніли й заплескали в долоні, а погідна усмішка Робі стала ще ширшою.

Сам спуск теж був повільним: вони зважували кожний крок, тримаючи одне одного за руки, щоб ніхто, бува, не зірвався вниз. Здавалося, наче схилом повзе одна-єдина довжелезна змія.

Коли всі нарешті опинилися внизу, то були такі втомлені й такі переповнені почуттями, що якийсь час просто мовчали, дивлячись на хвилі, що розмірено набігали на берег. Хтось став навколішки й поцілував пісок. Багато хто пішов до краю води, щоб торкнутися моря.

Йорш уперше відчув на губах смак моря, ще коли літав на спині в Ерброу.

Це тоді він подумав, що мить, коли ти вперше торкаєшся моря, ділить твоє життя на «до» і «після», і «після» вже ніколи не буде таким, як «до». Ще довго ніхто не наважувався порушити тишу, і чути було тільки шум хвиль та крики кількох чайок, що кружляли над берегом.

Першими вийшли із цього заціпеніння діти. Вони зграйкою висипали на пляж і заворожено спостерігали за рухом хвиль. Йорш, який свого часу прочитав аж п’ять трактатів на тему морських молюсків, навчив їх знаходити в піску мушлі, — і почалося радісне та галасливе полювання.

Робі сиділа, підібгавши коліна, на лінії прибою. Вона запускала руки в м’який та вологий пісок і проціджувала його крізь пальці, раз у раз добуваючи з-під нього гладенькі й подовгасті рожевуваті мушельки.

— Мій тато казав, що м’якуш усередині мушель дуже смачний, хоч молюски й думають і, може, навіть складають вірші, — вигукнула вона зі сміхом. Її великі очі виблискували, наче дві зірки. Йорш подумав, що рано чи пізно треба буде розповісти Робі, як і коли з’явився цей дотеп.

Вони отаборилися в сосновому лісі неподалік озера під водоспадом. То виявилося чудове місце, та й питної води вдосталь. Шум водоспаду зливався із шумом хвиль, і здавалося, наче хтось співає їм колискову.

Над табором височіла прямовисна скеля з каменю якоїсь світлої породи.

Йорш узяв меча й викарбував на скелі ім’я: ЕРБРОУ, — спершу ельфійськими літерами, а тоді звичайними рунами.

Дехто з утікачів заворожено спостерігав за ним. Хтось навіть підійшов ближче й провів пальцями по висічених на скелі знаках. Вони запитали, що це означає, і Йорш пояснив.

— Гаразд, — мовив лісоруб. — Кажеш, так звали дракона? Тепер так буде називатися наше селище. Назвемо його Ерброу.

Усі схвально загомоніли.

А тоді слово взяв один з робітників-землекопів.

— Напиши ще таке: «Усе, що людина добула собі, працюючи коло землі, — належить їй, і ніхто не може цього в неї забрати».

Йорш записав його слова чіткими, рівненькими літерами, не змінивши ані слова в цій нехитрій фразі.