Читати книгу - "Іствікські відьми"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Бо ж магія не стається у трьох вимірах матерії, а лишень в образній матерії, створеній дзеркалом, астральній сутності самих лише німих речей, існуванні, доданому до існування.
— Після Сема лишилось дзеркальце для гоління, яким я іноді користаюся, коли фарбую очі.
— Ідеально. Мерщій. Маю втримати свій настрій, інакше елементали розсиплються.
Джейн знову побігла; Зукі, стоячи біля Александри, спробувала звабити її:
— Може, ще по маленькій? Мені треба випити ще один слабенький бурбон, поки не зіткнулася з реальністю.
— Мені прикро казати це, але це і є реальність. Зовсім трішки, золотце. Крапельку горілки, а решту залий тоніком, «Севен-апом», або й просто водою з-під крана. Бідолашна Дженні.
Поки вона несла цю воскову подобу по шести побитих сходинках від кухні до вітальні, до неї аж волали її асиметричності й хиби: одна нога менша за другу, в анатомії фігурки ноги, стегна й живіт поєднувались якось незрозуміло, воскові груди надто масивні. І хто це змусив її вірити, буцім вона скульпторка? Дерріл; дуже підступно з його боку.
З-за одних із дверей, які вона відчинила, з’явився бридкий доберман Джейн і поплівся за нею до вітальні, цокаючи кігтями по голій підлозі.
Його хутро було нафтово-чорне, щільне, рябе і, начеб якась військова уніформа, вкрите рудими цятками і плямами того ж кольору на грудях, морді і, у формі двох круглих плям, над очима. Слинячись, він звів морду до складених рук Александри, гадаючи, що там сховане щось їстівне. Навіть ніздрі Рендольфа зволожились від апетиту, а складчастий спідній бік його настовбурчених вух здавався продовженням його ненажерливих нутрощів.
— Це не тобі, — суворо сказала йому Александра; блискуче-чорні собачі очі були як відполіровані, так вони силкувалися зрозуміти.
За нею зайшла Зукі з напоями; забігла Джейн із двостороннім дзеркальцем для гоління на дротяній підставці, попільничкою, повною різнокольорових канцелярських кнопок, і подушечкою для голок у формі маленького ганчір’яного яблука. Була за кілька хвилин сьома; о сьомій відбудеться зміна телепрограм, і діти прийдуть просити їсти. Троє жінок установили дзеркальце на кавовому столику Джейн — імітації швецької лавки, покинутій інженером-механіком, коли той подався до Техасу. У срібному обідку дзеркальця все відображалось збільшеним і розтягнутим, розфокусованим по краях і великим та чітким посередині. Жінки по черзі потримали ляльку перед ним, начеб перед голодною, круглою пащею з іншого світу, і поштрикали її шпильками і кнопками.
— Aurai, Hanlii, Thamcii, Tilinos, Athamas, Zianor, Auonail, — процитувала Александра.
— Tzabaoth, Messiach, Emanuel, Elchim, Eibor, Yod, He, Vou, He! — бадьоро святотатствуючи, проспівала Джейн.
— Astachoth, Adonai, Agla, On, El, Tetragrammaton, Shema, — промовила Зукі, — Ariston, Anaphaxeton, а далі не пам’ятаю.
Груди і голову, стегна і живіт — усе прохромили вістря. До їхнього слуху долинули віддалені, нерозбірливі постріли й вигуки, коли насилля в телевізорі сягнуло свого апогею. Лялька прибрала святкового, інкрустованого вигляду: щетина військової мапи, шалена барвистість поп-артової ручної гранати, пишнота вуду. Дзеркальце для гоління аж пливло від відображених кольорів. Джейн підняла довгу голку, такого розміру, що можна протягнути товсту нитку крізь замшу.
— Хто хоче проколоти їй серце?
— Давай ти, — сказала Александра, опустивши погляд на кнопку з жовтавою голівкою, що стояла вштрикнута симетрично до іншої, ніби у витворі абстрактного мистецтва.
Попри те що вони попроколювали шию і щоки, жодна не наважилась встромити шпильки в очі, котрі дивилися безвиразним, чи то сповненим скорботи, поглядом, залежно від того, як падала тінь.
— Е, ні, не треба спихати все на мене, — сказала Джейн Смарт. — Ми всі повинні зробити це, всі троє мають докласти руку.
Сплівши докупи свої ліві руки, як змії в кублі, вони проштовхнули голку. Віск опирався, оскільки в самій його серцевині були грудки і твердіші матеріали.
Одні червоні уста промовили: «Помри», а інші — «На тобі!», перш ніж їх захопив смішок. Голка пройшла наскрізь. На вказівному пальці Александри залишилася синя цятка, що от-от мала закровити.
— Треба було вдягнути наперсток, — сказала вона.
— Лексо, що далі? — спитала Зукі. Вона злегка задихалась.
Від Джейн донеслось легеньке сичання, поки вона обдумувала їхнє дивне досягнення.
— Треба закріпити в ній злоякісність, — сказала Александра. — Джейн, маєш фольгу?
Дві інші відьми знову пхикнули. Їм страшно, зрозуміла Александра. Але чому? Природа вбиває постійно, а ми, однак, кажемо, що вона прекрасна. Александра відчула в собі вайлуватість, малорухливість, як у мурашиної чи бджолиної королеви; крізь неї заструмували всі речі світу, виринаючи знову, забарвлені її духом, її волею.
Джейн принесла здоровенний шмат алюмінієвої фольги, у паніці відірваний абияк. Від швидкості її кроку він тремтів і гуркотів. Коридором загупали кроки дітей.
— Тепер поплюйте, — хутко скомандувала Александра, вклавши «Дженні» на тремтячий лист. — Поплюйте, щоб могло прорости насіння смерті, — повторила вона й показала, як треба робити.
Плювання Джейн походило на котяче чхання; Зукі харкала, як чоловік. Александра склала фольгу, яскравим боком всередину, кілька разів обмотавши довкола ляльки, не щільно, аби не повипадали шпильки і щоб не вколотися самій. Результат нагадував картоплину, загорнуту для запікання.
Двоє дітлахів Джейн — опецькуватий хлопчик і худорлява дівчинка з брудним личком — з цікавістю наблизились до них.
— Що це? — захотіла знати дівчинка.
Від запаху зла її ніс зморщився. Верхній і нижній ряди її зубів були заковані у блискучі кайдани брекетів. Вона їла щось солодке й зелене.
Джейн сказала їй:
— Місіс Споффорд показувала нам свій проект. Він дуже чутливий, і вона не захоче ще раз розгортати його, тож можете навіть не просити.
— Я вмираю з голоду, — сказав хлопчик. — Ми більше не хочемо гамбургерів з «Немо», а домашньої їжі, як у інших дітей.
Дівчинка пильно глянула на Джейн. Вона мала сокирчатий профіль Джейн у зародку.
— Мамо, ти п’яна?
Джейн ляснула дитину з чарівною швидкістю, ніби вони обидві, мати й донька, були частинами дерев’яної іграшки, що знову й знову повторювала цю дію. Зукі та Александра, чиї власні голодні діти завивали в темряві, сприйняли це як сигнал до відходу. Вони спинилися на цегляній доріжці біля будинку, з широких, освітлених вікон якого лився, завихрюючись, галас сімейної сварки. Александра спитала в Зукі:
— Хочеш забрати собі?
Загорнута у фольгу вага в її руці була тепла.
Витончена ручка Зукі вже лежала на дверцятах її «корвейра».
— Я б із радістю, люба, але в мене водяться пацюки й миші, чи що воно там таке, які погризли попередню фігурку. Певно, вони полюбляють свічковий віск.
Повернувшись у
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Іствікські відьми», після закриття браузера.