Читати книгу - "Серця трьох"

— Я ніколи не забуду того, що мої старі очі бачили. А вони бачили, як ти вгородив ножа в спину сеньйорові Альфаро Солано, — відповів пеон.

І Пин навіть не ворухнувся за колоною, але всередині все в ньому затремтіло. Солано тут значні люди, і те, що Торес убив одного з них, був цінний секрет.

— Тварюка! Нікчемна свиня! Брудне бидло! — Торес стиснув з люті кулаки. — Через те, що я добра людина, ти так поводишся зі мною! Плесни тільки язиком, і я пошлю тебе до Сан-Хуана. Ти знаєш, що це означає? Думка про смерть не тільки не дасть тобі спати. Кожну хвилину, цілий день ти згадуватимеш про неї, як глянеш на стерв’яків, що незабаром дзьобатимуть твої кістки. І там немає пульки. Нікому з тих, кого я послав до Сан-Хуана, не дають пульки. Ну як? Я так і думав. Ти чекатимеш іще два тижні, і тоді одержиш гроші. А коли не хочеш чекати, я віддам тебе стерв’якам, і ти вже ніколи не питимеш пульки.

Торес повернувся на підборах і пішов геть. І Пин, діждавшись, поки він зі своїми товаришами спустився до моря, вийшов з-за колони. Старий пеон у розпачі, що не дістане пульки, стогнав, охкав, корчився, немов на нього напали кольки, і шарпав собі одяг разом з тілом, наче відривав сколопендр. І Пин сів на сходинці трохи нижче від нього й почав свою комедію. Діставши з кишені золоті та срібні монети, він заходився перелічувати їх. Брязкіт монет нагадував пеонові булькання пульки, що її виливають із пляшки.

— Ми з тобою розумні люди, — сказав І Пин своєю проречистою іспанською мовою, звертаючись до пеона, що почав канючити в нього кілька сентаво на пульку. — Обидва розумні — і ти, і я. І ми сядемо тут і любенько скажемо один одному все, що знаємо про чоловіків і жінок, життя й кохання, гнів і наглу смерть, гнів у серці та холодну, прикру крицю в спині. Ти розповіси мені, що я тебе попрошу, а потім досхочу нап’єшся своєї пульки. Ти ж любиш пульку? Ти хочеш мати її зараз, негайно, га?

Ніч, коли під захистом темряви начальник поліції і Торес організували свою експедицію, була знаменна й для родини Солано. Події розвивалися швидко. По обіді всі чоловіки Солано разом з Генрі, що через Леонсію тепер також належав до родини, пили каву й курили сигари на просторій веранді. Несподівано на сходах у місячному сяйві з’явилася химерна постать.

— Ніби якась мара, — сказав Альварадо Солано.

— І до того товстенна мара, — додав Мартінес, його близнюк.

— Не мара, а звичайний китаєць, — засміявся Рікардо.

— Та це ж той самий китаєць, що позбавив Леонсію щастя одружитися зі мною, — впізнав його Генрі.

— Продавець секретів, — усміхнулася Леонсія. — Я дуже шкодуватиму, якщо він не приніс якогось нового секрету.

— Чого тобі треба, китайцю? — не дуже чемно спитав старший брат — Алесандро.

— Новий, гарний секрет, прегарний новий секрет. Чи не купите ви його? — впевнено відповів І Пин.

— Твої секрети занадто дорогі, — зауважив Енріко.

— Це гарний секрет і дуже дорогий, — приязно погодився І Пин.

— Забирайся геть! — наказав старий Енріко. — Я не купуватиму більше жодних секретів до самої смерті.

Але китаєць знав ціну своєї новини.

— Одного разу ви мали собі гарного брата, — сказав він. — Одного разу ваш гарний брат, сеньйор Альфаро Солано, помирав з ножем у спині. Дуже цікаво. Чи це не секрет? Га?

— Ти щось знаєш? — схопився на ноги Енріко.

— Скільки дасте? — спитав І Пин.

— Усе, що в мене є! — крикнув Енріко і, повернувшись до Алесандро, додав: — Чого ж ти стоїш, сину? Плати йому мерщій, якщо він бачив це на власні очі.

— Авжеж! — запевнив його І Пин. — Я дістав свідка. Він добре бачить уночі. Він бачив людину, що встромила ножа в спину сеньйорові Альфаро. Ту людину зовуть…

— Ну, ну! — нетерпеливився Енріко.

— Його ім’я коштує тисячу доларів, — сказав І Пин, обмірковуючи, які долари може він призначити за свій секрет, — тисячу доларів золотом, — закінчив він.

Енріко забув, що доручив провадити грошові справи своєму старшому синові.

— Де твій свідок?! — вигукнув він.

І Пин, зійшовши з веранди, вивів із кущів правдиву мару — старого, виснаженого від пульки пеона, що, спотикаючись і хитаючись, насилу ступав сходами.

Тієї самої пори на околиці міста двадцять верхівців, — серед яких були й поліцаї Рафаель, Ігнасіо, Августіно та Вісенте, — і понад двадцять нав’ючених мулів очікували начальникового розпорядження вирушити в якусь таємничу експедицію до Кордільєр. Вони знали напевне тільки те, що на найбільшого мула, який стояв осторонь від інших, навантажено двісті п’ятдесят фунтів динаміту. Крім того, їм було відомо, що чекають вони на сеньйора Тореса. Він поїхав кудись узбережжям у супроводі страшного вбивці Хосе Манчено, котрий, з ласки божої та їхнього начальника, вже не раз щасливо уникав шибениці, на яку давно заслужив.

Тим часом Торес, тримаючи на поводі коня Хосе й другого, запасного, чекав на березі, а сам Хосе подався покрученою стежкою до гасієнди Солано. Торесові й на думку не спадало, що за двадцять футів далі, в хащах біля самого берега, спокійно спав сп’янілий від пульки старий пеон, а поруч нього сидів скорчившись цілком тверезий і дуже моторний китаєць, мавши в чересі щойно зароблені тисячу доларів. І Пин ледве встиг відтягти пеона в хащі, коли на березі з’явився Торес і опинився майже поряд з ними.

В будинку всі вже лягли спати. Леонсія саме лагодилась розпустити косу, як почула, що в шибку хтось кидає дрібні камінці, і підійшла до вікна. Пошепки застерігши її не здіймати галасу, Хосе Манчено простяг їй зібгану Торесову записку і таємниче сказав:

— Це від китайця, він чекає на вас за кущами.

«Перший раз я казав вам секрет про Генрі Моргана. Тепер мій секрет про Френка. Вийдіть і побалакайте зі мною».

На згадку про Френка серце в Леонсії застукало дужче; вона похапцем накинула на себе мантилью і пішла за Хосе, не мавши жодного сумніву, що на неї чекає І Пин. Не мав жодного сумніву й І Пин, коли побачив убивцю Хосе Манчено, що, немов мішок з борошном, ніс на плечах зв’язану сеньйориту Солано. І Пинові було все ясно й тоді, коли він дививсь, як Хосе з Торесом прив’язали Леонсію до сідла вільного коня, сіли на своїх коней і помчали берегом. Лишивши п’яного пеона спати, товстий китаєць кинувся вгору до гасієнди й поспішав так, що, прибігши, не міг звести