Читати книгу - "Зібрання творів, Кларк Ештон Сміт"

та збіжжям, які були породжені не поливаною землею, та напуваючись вином, яке не було соком земних виноградних грон. І, подібно до Уфелока, він став обізнаним у диявольській премудрості та пов’язав себе узами з верховним демоном Тасайдоном. Коли Уфелок помер, його учень прибрав собі ім’я Намірра і вже як могутній чаклун рушив далі краєм Тасуун, де йому траплялися лише племена кочівників і поховані глибоко під землею мумії. Але ніколи не забував він страждань своїх дитячих літ в Уммеосі та кривди, якої зазнав од Зотулли; з року в рік снував він у думках своїх чорні тенета помсти. І з часом усе темнішою ставала його слава й сягала вона все далі та далі, й боялись його навіть ті, хто жив далеко за межами Тасууну. Обережним шепотом оповідали вони про його діяння у містах Йоросу та в Зул-Ба-Сері — обителі мерзенного божества Мордіґґіана. Й задовго до самого Намірриного пришестя мешканці Уммеоса знали його як легендарне лихо, страшніше за самум224 або згубну пошесть. 

Отже, наступного року по тому, як хлопець на ймення Нартос подався геть з Уммеоса, Пітаїм, батько принца Зотулли, помер від укусу маленької гадюки, яка, осінньої ночі шукаючи тепла, заповзла до його постелі. Дехто казав, що ту гадюку підклав у ліжко Зотулла, одначе цього ніхто не міг стверджувати напевне. По Пітаїмовій смерті Зотулла як його єдиний син став імператором Зайлаку й жорстоко правив краєм зі свого трону в Уммеосі. Ледащим він був, а на додачу ще й тиранічним і схильним до надмірних розкошів і жорстоких вчинків, одначе люди, так само лихі, схвально вітали Зотуллу в його порочності. Тож він процвітав, і не дошкуляли йому ні володарі Пекла, ані володарі Раю. Й чимало разів червоні сонця та попелясті місяці хилилися до заходу над Зайлаком, опускаючись у те зрідка навідуване мандрівцями море, яке, коли вірити моряцьким оповідкам, розливається навсібіч і, ніби дедалі стрімкіша річка, безнастанно несе свої води вперед, повз оповитий лихою славою острів Наат, і тоді, сягнувши далекого прямовисного краю Землі, бурхливим усесвітнім водоспадом рине у нижній простір. 

А імператор ставав усе мерзеннішим, і гріхи його були, немов важкі перестиглі плоди, що дозріли над глибокою безоднею. Одначе легко віють вітри часу, то й плоди ті не впали. І сміявся Зотулла, оточений своїми блазнями, євнухами та коханками, а поголоски про його розкошолюбство сягали далеких країв і переказувалися немудрими чужоземцями як оповіді про дива, рівні тим, які творив своїми чарами Намірра. 

І сталося так, що в рік Гієни та місяць зірки Канікули225 Зотулла учинив великий бенкет для містян Уммеоса. Усіх частували незчисленними м’ясними стравами, що були приготовані на екзотичних прянощах зі східного острова Сотар; вогненні, немовби сповнені попідземним полум’ям, вина Йоросу та Зайлаку нескінченним потоком лилися з величезних глеків для усіх охочих. Ті вина пробудили несамовиті веселощі та королівський безум, а згодом принесли із собою сон, не менш глибокий, ніж летейське забуття гробниці. Й отак, п’ючи, гульвіси один за одним падали долу на вулицях, у домівках і садах, немовби спостигнуті моровицею; і Зотулла заснув у своїй оздобленій золотом та ебеновим деревом бенкетній залі, а довкола нього поснули його одаліски 226 та придворці. І коли Сіріус почав хилитися до західного пругу, в усьому Уммеосі не залишилося ні чоловіка, ані жінки, які б не спали міцним сном. 

Отож ніхто й не побачив і не почув пришестя Намірри. Але, насилу пробудившись перед полуднем, імператор Зотулла почув збентежене лепетання та стривожений гомін голосів тих своїх євнухів і жінок, які прокинулися раніше за нього. Поцікавившись, через що́ здійнявся такий галас, він дістав відповідь, що за ніч сталось якесь дивнеє диво; а що Зотулла ще й досі був очманілий від вина та сну, то й не збагнув до пуття, про що са́ме йшлося, аж поки зрештою Обекса, його улюблена наложниця, підвела його до східного палацового портика, звідки він міг побачити дивовижу на власні очі. 

Палац Зотулли був єдиною будівлею, що стояла у самому осерді Уммеоса, а на півночі, на заході й на півдні від нього широкими смугами простяглись імператорські сади, де рясніли пальми з вишукано схиленими верхівками та бриніли водограї, що високо вгору викидали свої струмені. Але на сході, поміж палацом і маєтками високих достойників, була широка відкрита площа, яка правила за щось на кшталт громадського майдану. І отепер на тій ділянці, яка ще напередодні ввечері була цілковито порожньою, під сонцем, яке вже високо зійшло на небі, височіла колосальна й велична будівля, що постала за одну ніч. Бані тієї будівлі, подібні на якісь страхітливі кам’яні гриби, здіймались урівні з банями палацу Зотулли й були складені з мертвотно-білого мармуру; її велетенський фасад з багатоколонними портиками та широкими балконами був мурований смугами чорного, наче ніч, оніксу, що чергувалися зі смугами багряного, немовби забарвленого драконячою кров’ю, порфіру. І непристойно вилаявся Зотулла та захриплим голосом заходивсь осипати блюзнірствами богів і дияволів Зайлаку; надто вже приголомшило імператора це дивне видиво, яке видавася йому чарівничим творінням. Жіноцтво, що зібралося навколо нього, пронизливо заголосило, пройняте святобливим трепетом і жахом; і дедалі більша та більша кількість його придворців, прокидаючись, долучала свої голоси до загального гармидеру; й огрядні кастрати тремтіли в своїх убраннях із золотої парчі, немовби величезні чорні драглі в золотих мисках. Але Зотулла, свідомий того, що він є імператором, чия влада поширюється на весь Зайлак, постарався приховати свою тривогу, мовивши: 

— І хто ж оце наваживсь увійти до Уммеоса під покровом ночі, немов який шакал, й облаштував своє нечестиве лігво у сусідстві з моїм палацом, та ще й насупроти нього? Рушайте-но туди та поспитайте, як звати того мерзотника; та перш ніж ви підете, накажіть катові, щоб нагострив свого обіручного меча. 

І тоді, боячись імператорського гніву, що міг спостигнути їх через забарність, декілька вельмож украй неохоче рушили вперед і наблизилися до брами того дивовижного громаддя. Брама будівлі видавалася безлюдною, одначе, коли придворні наблизилися до неї, на порозі з’явився титанічний скелет, вищий за будь-яку земну людину, й сягнистими, мало не лікоть завдовжки, кроками виступив наперед, аби їх зустріти. Скелет мав на собі стегнову пов’язку з шарлатового шовку, оздоблену гагатовою клямрою, та чорного тюрбана, всіяного діамантами, що виблискували, наче зорі; верхні складки тюрбана майже торкалися високого одвірка. Очі, подібні до мерехтливих болотяних вогнів, палали в порожняві кістякових очниць, а з-поміж його зубів висовувався почорнілий язик, схожий на язик давно померлої людини; в усьому ж іншому то був очищений від плоті кістяк, і коли він виступив уперед, його білі кістки зблиснули на сонці. 

Вельможі застигли перед ним, не годні здобутися на слово, і жоден звук не порушував запалої тиші, крім порипування золотих пасків і різкого шарудіння шовків, поки вони здригалися та тремтіли від страху. А тоді скелет зупинився, кості його стіп різко клацнули на хіднику з чорного оніксу й зогнилий язик затріпотів поміж його зубами; єлейним, нудотним голосом вимовив кістяк такі слова: 

— Повертайтеся назад і скажіть імператорові Зотуллі, що Намірра, провидець і маг, прибув сюди, щоб оселитись поруч нього. 

Почувши, що скелет промовляє до них, як ото жива людина, й почувши