Читати книгу - "Глиняні ноги, Террі Пратчетт"

— Про що це ти?

— Ну... розумієш... це ж дівчина.

— І що? У Варті вже й без неї є щонайменше троє ґноминь, і ти за них так не хвилюєшся.

— Та годі... назви хоч одну.

— Ларс Випийчереп, наприклад.

— О, ні! Справді?

— Ти що, моєму нюхові не довіряєш?

— Але лише минулого тижня він влаштував у «Длані шахтаря» бійку один-проти-всіх!

— І? Чому ти вважаєш жінок слабшими? Коли я сама-одна втихомирюю цілий шинок, ти не хвилюєшся.

— За потреби я б завжди допоміг.

— Мені чи їм?

— Це нечесно!

— Та невже?

— Ну, поки ти по-справжньому не розлютилась би, я б їм не допомагав.

— А, он як? А ще кажуть, що лицарство вимерло...

— Хай там як, Усмішка... трохи не з тієї опери. Не сумніваюся, він... вона тямить в алхімії, але в сутичці нам варто прикривати їй спину. Ну, ходімо...

Вони ступили до фабрики.

Над головами кружляли свічки — сотні, тисячі свічок, причеплених ґнотами до закільцьованого ланцюга складних дерев’яних тримачів, який рухався вгору-вниз уздовж усього приміщення.

— Я про таке чув, — сказав Морква. — Це називається конвеєром. Спосіб виробляти тисячі однакових предметів. Але подивіться тільки на швидкість! Невже тупчак здатен...

Анґва показала пальцем на тупчак, який з рипінням обертався зовсім поруч, — от тільки всередині нікого не було.

— Щось же та повинно все це рухати, — сказала вона.

Тепер пальцем показав Морква. Далі в цеху зиґзаґи конвеєра спліталися заплутаним вузлом. І десь усередині цього вузла вивищувалася постать, руки якої рухалися так швидко, що видавалися розмазаними в повітрі.

Просто за спиною Моркви конвеєр завершувався над великим дерев’яним ковшем. Свічки лавиною сипалися туди. Але, очевидно, його не випорожнили вчасно, і тепер свічки вивалювалися через край та розкочувалися по підлозі.

— Усмішко, — сказав Морква. — Ти вмієш користуватися якою-небудь зброєю?

— Е... ні, капітане.

— Гаразд. Тоді почекай надворі. Не хотілося б, щоби з тобою щось сталося.

З явним полегшенням ґноминя поквапилася на вулицю.

Анґва принюхалася.

— Тут побував вампір, — повідомила вона.

— Мабуть, нам варто... — почав Морква.

— Я так і знав, що ви здогадаєтеся! Не треба було мені купувати ту кляту потвору! Я маю зброю! Попереджаю, в мене арбалет!

Вони обернулися.

— О, пан Глитай, — життєрадісно сказав Морква. Він пред’явив свій жетон. — Капітан Морква, Міська варта Анк-Морпорка...

— Я знаю, хто ви! Знаю, хто ви! І що ви таке — теж! Я знав, що ви прийдете! Я маю арбалет і не побоюся ним скористатися!

Приціл арбалета помітно тремтів, викриваючи у Глитаєві брехуна.

— Справді? — спитала Анґва. — І що ж ми таке?

— Я навіть не хотів у все це вплутуватися! — продовжував волати Глитай. — Тих старих убив цей ґолем, так?

— Так, — відповів Морква.

— Чому? Я не наказував!

— Гадаю, тому що вони допомагали його створювати, — сказав Морква. — І він зрозумів, хто винен в його появі на світ.

— Големи продали його мені, — продовжував кричати Глитай. — Я думав, він допоможе розвивати бізнес, але триклята потвора не зупиняється...

Він глипнув на конвеєр зі свічками, але опустив погляд, перш ніж Анґва встигла навіть поворухнутися.

— Працює щосили, еге ж?

— Ха-ха!

Даючи таку відповідь, Глитай, однак, зовсім не скидався на людину, яку розвеселили. Він скидався на людину, замкнену в одномісній катівні.

— Я звільнив усіх, крім дівчат із відділу пакування, і от вони працюють у три зміни, ще й перепрацьовують! А ще мусив винайняти чотирьох чоловік для закупівлі сала, двох — для переговорів по ґнотах і трьох — для пошуків місця під розширення складів!

— То накажіть йому не працювати, — порадив Морква.

— Щойно в нас закінчується сало, він іде собі з фабрики геть! Ви хочете, щоб він вештався вулицями й шукав, чого вчепитися? Агов, ви двоє, стояти! — застережно додав Глитай, повівши арбалетом.

— Послухайте, все, що вам треба зробити, — це поміняти слова у його голові, — сказав Морква.

— Він не дозволяє! Ви думаєте, я не намагався?

— Він не може вам не дозволити, — сказав Морква. — Ґолеми повинні...

— Він заявив, що не дозволить!

— Добре, а що ви скажете про отруєні свічки? — змінив тему Морква.

— Не я це вигадав!

— А хто?

Арбалет у руках Глитая водило з боку в бік. Він облизав губи.

— Все це занадто далеко зайшло, — проказав він. — Я більше не граю.

— Хто це придумав, пане Глитай?

— Я не хочу скінчити свої дні в якомусь провулку, маючи в тілі крові не більше, ніж її має банан!

— Перепрошую, ми нічого такого не практикуємо, — сказав Морква.

Пан Глитай просто-таки випромінював жах. Анґва відчувала, як цей жах струмує з нього в навколишній простір. Він міг натиснути спуск просто під дією паніки.

Був і ще один запах.

— Хто цей вампір? — запитала вона.

На мить їй здалося, що Глитай таки зараз вистрілить.

— Я ж про нього ні словом не згадував!

— У вас у кишені часник, — сказала Анґва. — І все це місце аж смердить вампіром.

— Він сказав, ми можемо наказати ґолему зробити що завгодно, — буркнув Глитай.

— Наприклад, отруєні свічки? — уточнив Морква.

— Так, але він сказав, що це не вб’є Ветінарі, а просто прибере його з дороги, — пояснив Глитай. Здавалося, він дещо опанував себе. — Він же живий, наскільки я чув. Не думаю, що змусити його захворіти є злочином, тож ви не...

— Ваші свічки вбили двох інших людей, — сказав Морква.

Глитай знову запанікував.

— Кого?

— Літню пані та малу дитину на вулиці Півнедзьоба.

— Хіба вони мають значення? — здивувався Глитай.

Морква кивнув сам до себе.

— Мені було вас майже шкода, — сказав він. — До цієї от миті. Вам пощастило, пане Глитай.

— Ви думаєте?

— О, так. Тому що ми дісталися до вас раніше за командора Ваймза. А тепер просто покладіть арбалет, аби ми могли побалакати про...

Почувся дивний шум. Чи, точніше, раптово стих шум, який чувся раніше і був настільки всепроникним, що на нього просто перестаєш звертати увагу.

Конвеєрна лінія