read-books.club » Сучасна проза » Повість про Ґендзі. Книга 2, Мурасакі Сікібу 📚 - Українською

Читати книгу - "Повість про Ґендзі. Книга 2, Мурасакі Сікібу"

119
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Повість про Ґендзі. Книга 2" автора Мурасакі Сікібу. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 75 76 77 ... 118
Перейти на сторінку:
в жалобне вбрання одягатися. Краще відчувайте себе втіленням Будди і моліться за старого монаха. Насолоджуючись радощами цього світу, не забувайте і про прийдешнє. Якщо тільки мені вдасться досягти землі Вічного блаженства, я неодмінно зможу з Вами зустрітися. Пам’ятайте, що ми знову побачимося на другому березі моря страждань».

Зібравши численні благальні молитви, колись складені для святилища Сумійосі, старий уклав їх у велику скриньку з аквілярії і послав дочці. А от старій він написав всього кілька рядків: «Чотирнадцятого дня цього місяця я покину свою убогу хатину і піду глибоко в гори. І тоді моє жалюгідне тіло стане милостинею для ведмедів та вовків. А Вам я бажаю дочекатися часу, коли сповниться наша давня мрія. Гадаю, що на блаженній чистій землі ми знов таки зустрінемося з Вами».

Прочитавши листа, монахиня покликала до себе гінця, поважного монаха, і ось що почула від нього: «На третій день після того, як лист було написано, високоповажний старець вирушив у дорогу до гірських вершин, де губляться всі людські сліди. Ваш покірний слуга провів його до підніжжя. Там він зупинився і відіслав усіх назад, залишивши при собі лише одного монаха і двох молодих послушників. Пам’ятаю, що колись давно, коли він прийняв постриг, я думав, що більшого смутку я не зазнаю, а виявилося, що все ще було попереду. Напередодні від’їзду він дістав китайське кото і біва, на яких любив грати під час відпочинку між молитвами, і, востаннє торкнувшись пальцями струн та схилившись перед Буддою, заповів їх монастиреві. Там же він залишив і багато інших своїх речей, а решту, заздалегідь відокремивши те, що передбачав послати до столиці, роздав найвідданішим учням, яких у нього було більше, ніж шістдесят. Невдовзі, попрощавшись з нами, він зник, загубившись серед хмар і туманів, що огортають далекі вершини, і багато хто досі сумує, залишившись без нього». Цей монах, якого колись ще дитиною Нюдо забрав зі столиці, до кінця своїх днів залишався жити в далекому Акасі, де і постарів, всіма покинутий. Якщо найпросвітленіші учні Будди, які твердо вірили, що його душа навічно залишилася на Орлиній горі[344], впали в розпач тієї ж ночі, то що вже казати про стару монахиню? Її горе було безмежним.

Коли пані Акасі, що була в Південних покоях з дочкою, ньоґо принца-спадкоємця, повідомили про те, що прийшов гонець, вона, нікому нічого не кажучи, поспішила до старої монахині. Настільки високим було тепер її становище в світі, що навіть до матері вона не могла заходити без особливої на те потреби, але, дізнавшись про отриману звістку, вона так занепокоїлася, що, не витримавши, крадькома пробралася в її покої, де застала матір у вкрай пригніченому стані. Коли, підсунувши до себе світильник, пані Акасі читала листа, з її очей нестримними потоками текли сльози. Слова, на які стороння людина не звернула б уваги, викликали в неї один за одним дорогі спогади з дитинства, а коли зрозуміла, що ніколи більше не побачить батька, відчула невимовне безсилля. Не стримуючи сліз, вона прочитала про чудесний сон, і її серце сповнилося надією. Нарешті вона зрозуміла, наскільки несправедливою була до батька, дорікаючи йому за те, що через власну зарозумілість він самовільно прирік її на тривожну долю, хоча, як з’ясувалося, повіривши в цей неймовірний сон, він довгі роки жив лише високою мрією про її майбутнє.

«Завдяки вам я зазнала чимало радощів та й незаслужених почестей, — сказала монахиня після довгої мовчанки, стримавши сльози. — Але ж і випало мені в житті чимало горя. Я почала нарікати на долю вже тоді, коли мусила покинути столицю, де займала невисоке становище, й оселитися в глушині, але все-таки після переїзду не вважала, що моя доля склалася гірше, ніж в інших людей. Та, на жаль, я тоді не могла уявити собі, що моє подружнє життя виявиться таким сумним і вже в цьому світі нам доведеться жити в розлуці. Довгі роки я жила з надією на майбутнє відродження в єдиному лотосі, та раптом сталося непередбачене і я знову повернулася в світ, від якого давно відмовилася. Хоча я радію з вашої надзвичайної удачі, але мене не полишає тривога про чоловіка, що залишився в Акасі. Я не йму віри, що, на жаль, до кінця свого життя більше з ним не побачуся. Ваш батько, ще не постригшись у монахи, відрізнявся своєю химерною, відлюдькуватою вдачею, але ми з ним з молодих років звикли бачити опору одне в одному і завжди зберігали вірність даній колись клятві. То чому, залишаючись близькими людьми, ми мусимо жити в розлуці?» І обличчя старої монахині спотворилося від нестримних сліз.

«О, мене зовсім не тішить думка про майбутнє, яке може і буде кращим, ніж в інших людей, — відповіла пані Акасі, також ридаючи. — Та я все ще не уявляю собі, що людина з таким низьким становищем, як я, раптом досягне великих почестей, а передусім сумую з того приводу, що не зможу спілкуватися з батьком і навіть не знатиму, коли його життя на відлюдді, у глибині гір, в цьому непевному світі скінчиться». Отак усю ніч вони звіряли одна одній свою печаль, а коли настав світанок, пані Акасі сказала, кваплячись назад до дочки: «Вчора пан Ґендзі бачив мене в Південних покоях, а я поспішила сюди потайки, тобто мабуть, на його думку, вчинила легковажно. Собою я не переймаюся, але боюся, як би це не зашкодило дочці. Тепер я вже не маю права поводитися так, як мені заманеться».

«А як маленький принц? Чи зможу я побачити його? — запитала стара монахиня крізь сльози. «Звичайно, зможете, й дуже скоро, — відповіла пані Акасі. — Пані ньоґо згадує про вас з любов’ю. Та й сам пан якось сказав: «Може, не варто говорити про це заздалегідь, але, якщо мій задум здійсниться, я хотів би, щоб пані монахиня дожила до тих часів». От тільки не знаю, що він мав на увазі?»

«Он що... Якщо так, то виходить, що мені випала рідкісна доля, багата й на радощі, й на смуток», — усміхнулася монахиня, передала дочці скриньку із паперами Нюдо та пішла.

Принц-спадкоємець раз у раз присилав гінців, вимагаючи повернення ньоґо Акасі в палац. «Його бажання цілком природне, — сказала пані Мурасакі, — бо після такої знаменної події він жде не діждеться її вдома». І вона почала готуватися, щоб таємно перевезти маленького принца в палац. Міясудокоро[345] з покоїв Кіріцубо, знаючи з власного досвіду, як нелегко отримати дозвіл на відпочинок, хотіла при цій нагоді побути якнайдовше в батьківському домі. Зазнавши такого важкого для свого юного віку випробування, вона трохи змарніла на обличчі, а тому здавалася ще привабливішою. «А чи не краще їй спочатку як слід відпочити і по­здоровішати? — турбувалася пані Акасі, але Ґендзі мав іншу думку: «Навпаки, якщо принц побачить її бліде личко саме тепер, вона сподобається йому ще більше».

Увечері, коли пані Мурасакі пішла і в покоях стало тихо, пані Акасі розповіла дочці про скриньку з паперами: «Хоча, можливо, я не мала б показувати вам цієї скриньки з молитвами, поки вони не сповняться, але, зважаючи на те, що світ такий непевний, все може статися. Скажімо, мене раптом не

1 ... 75 76 77 ... 118
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Повість про Ґендзі. Книга 2, Мурасакі Сікібу», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Повість про Ґендзі. Книга 2, Мурасакі Сікібу"