read-books.club » Сучасна проза » Волден, або Життя в лісах 📚 - Українською

Читати книгу - "Волден, або Життя в лісах"

299
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Волден, або Життя в лісах" автора Генрі Девід Торо. Жанр книги: Сучасна проза / Наука, Освіта. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 75 76 77 ... 96
Перейти на сторінку:
мисливець дослухався до валування гончаків. Ті наближалися, і близькі гаї вже відлунювали їхнім демонічним криком. Нарешті стара сука з'явилася в його полі зору — вона бігла просто до брили, опустивши писок до землі й клацаючи щелепами, як одержима; побачивши мертву лисицю, вона раптом стихла і, приголомшена, кілька разів обійшла тіло колом, не видавши ані звуку; її цуценят, що підтягувалися туди по одному, ця загадка також протверезила і змусила замовкнути. Тоді мисливець ступив уперед і завмер між них, чим прояснив таємницю. Пси мовчки спостерігали, як він білує лисицю, і недалеко його провели, коли він рушив геть із лисячим хвостом, але врешті знову звернули в ліси. Того вечора в будиночок цього мисливця у Конкорді прийшов один пан із Вестона поспитати про своїх псів: ті вже тиждень полюють самотужки по вестонських лісах. Конкордський мисливець розповів йому все, що знав, і запропонував забрати шкуру лисиці, але той відмовився і пішов. Того вечора він собак не знайшов, але наступного дня довідався, що вони перетнули річку й заночували на одній фермі, де їх добре нагодували, й пішли звідти рано-вранці.

Мисливець, який розповів мені про це, пам'ятав такого собі Сема Натинґа, що полював колись на ведмедів на Фер-Гевенському гребені та обмінював їхні шкури на ром у селі Конкорд; той розповідав, що якось бачив там навіть лося. У Натинґа був славетний фоксгаунд на ім'я Бургонь (власник вимовляв його ім'я як Берґойн), що його мій співрозмовник інколи позичав. У бухгалтерській книзі одного старого торговця з нашого містечка, який був і капітаном, і міським писарем, і депутатом, я знайшов такий запис від 18 січня 1742/3 року: «Кред. Джону Мелвену за 1 сіру лисицю 0 фунтів — 2 шилінги —3 пенси» — зараз таких лисиць тут не водиться; а в книзі прибутків і витрат Єзекія Стратон 7 лютого 1743 року виписав кредит «за половину котячої шкури 0 фунтів — 1 шилінг — 4 ½ пенси»: звичайно, йдеться про лісову кішку, адже Стратон був сержантом на старій французькій війні й не отримав◦би кредиту за менш шляхетну здобич. Кредит виписували й під оленячі шкури, якими торгували на щодень. Один чоловік досі зберігає роги останнього оленя, впольованого на цих землях, а інший розповів мені подробиці того полювання, адже в ньому брав участь його дядько. Раніше мисливці тут були численним і радісним плем'ям. Пам'ятаю одного сухорлявого Німрода, який, вхопивши при дорозі листок, награвав на ньому, якщо пам'ять мені не зраджує, краще й мелодійніше, ніж на будь-якому мисливському ріжку.

Я, бувало, виходив погуляти опівночі при світлі місяця й часом зустрічав у лісах гончаків, які полохливо тікали з мого шляху й мовчки чекали по кущах, доки я пройду.

На мої запаси горішків зазіхали білки й лісові миші. Навколо дому височіли десятки сосен від одного до чотирьох дюймів у діаметрі, що їх минулої зими поточили миші, — для останніх то була норвезька зима, адже снігу насипало багато й надовго, от їм і довелося доповнювати свій раціон сосновою корою. Такі оперезані дерева були живі-здорові посеред літа й витягнулися на добрий фут, але наступної зими жодне з них не пережило. Вражає, що одна миша може собі запопасти на обід ціле соснове дерево і гризе його по колу, а не вгору-вниз; проте, можливо, такі дерева і слід проріджувати, бо інакше вони перетворюються на хащі.

Зайці (Lepus Americanus) тут не рідкість. Одна зайчиха цілу зиму перечікувала в мене під хатою, відділена від мене лише підлогою, і лякала мене щоранку, коли, зачувши мої рухи й поспішно тікаючи геть, лупилася головою об поміст: грюк, грюк, грюк. Зайці приходили в сутінках до мого порога погризти викинуті картопляні лушпайки, а колір їхньої шубки був такий схожий на колір землі, що коли вони сиділи непорушно, їх майже неможливо було роздивитися. У присмерку я, бувало, то втрачав з поля зору зайця, який завмер у мене під вікном, то віднаходив знову. Коли я прочиняв увечері двері, вони пищали й вистрибом кидалися навтьоки. Зблизька вони викликали тільки співчуття. Одного вечора заєць завмер у мене при дверях за два кроки від мене й тільки тремтів від жаху, нездатний поворухнутися; нещасна й миршава то була істота, худа й кістлява, з обдертими вухами, гостроноса, куцохвоста, тонколапа. Той заєць мав такий вигляд ніби природа вже витратила всю кров шляхетніших порід і витрусила на нього останні крихти запасів. Його великі очі видавалися юними й хворобливими, ніби він слабував на водянку. Варто було мені зробити крок, як заєць шугнув геть, граційно витягнувши тіло й кінцівки, й уже незабаром нас розділяв ліс: ця вільна дичина утверджувала завзяття й гідність Природи. Отже, невипадково зайці такі худі. Така їхня природа. (Lepus, levipes — дехто зве їх легконогими.)

Що ж то за ліси, де не водиться кроликів і куріпок? Це найпростіші й найпитоміші наші тварини, стародавні шановані роди, знані й за античності, й у наш час, сама сутність і сіль природи, найближчі родичі листя, і ґрунту, й одне одного, попри те, що одне крилате, а друге довгоноге. Коли кролик чи куріпка кидається навтьоки, ти не дикого звіра бачиш, а частину природи, таку ж звичну, як шелестіння листя. Хай◦би яке лихоліття їх спіткало, куріпки й кролики, істинні мешканці цих земель, заціліють. Варто зрізати ліс, і вони стають іще численнішими, ніж доти, бо нові кущі й пагони дарують їм прихисток. І шкода тієї країни, де не живуть зайці. Наші ліси ними аж кишать, і над кожним болотом можна знайти протоптані куріпками чи кроликами стежки, які пастухи, буває, перегороджують, аби тварина звернула в сильце із кінського волосу.

Ставок узимку

Я прокинувся після тихої зимової ночі з відчуттям, що мені поставили запитання, на яке я марно намагався відповісти уві сні, — от тільки про що? Яке? Коли? Де? Але в мої широкі вікна вже зазирало безжурне, задоволене обличчя світанкової Природи, дому всіх живих істот, і з її вуст не лунало жодних запитань. Я прокинувся, щоб побачити відповідь — Природу й світло дня. На землі, поцяткованій малими сосонками, лежав глибокий сніг, і сам схил, де стояв мій дім, мовби примовляв: «Уперед!» Природа не ставить запитань і не дає відповідей на поставлені нами, смертними. Вона давно так постановила. «Царю, наші очі захоплено споглядають і переносять у душу дивовижні й розмаїті видовиська цього всесвіту. Безперечно, заслона ночі затуляє певну частину цього славетного творіння, але настає день і оприявнює нам цю величну роботу, яка тягнеться від землі до етеру у

1 ... 75 76 77 ... 96
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Волден, або Життя в лісах», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Волден, або Життя в лісах"