Читати книгу - "Заміж за Темного, Ешлі Голд, Ксенія Мур "

Крок за кроком входила в імлу, що ставала дедалі густішою і щільно оточувала мене з усіх боків. І раптом туман розсіявся і переді мною постала скеля, у підніжжя якої виднівся вхід у печеру. Мабуть сама магія приховувала це місце, бо зовні кам’яного кола ніякої скелі видно не було.

Світлячки, що кружляли поряд зі мною, полетіли в печеру, освітлюючи мені шлях кам’яними сходами. Без цих мерехтливих помічників мені прийшлося б дуже складно, бо чим глибше я спускалася, тим похмуріше і темніше ставав тунель. Час від часу на його стінах пропливали загадкові тіні і від цього ставало моторошно. Та нарешті попереду замайорів промінь світла. Я пришвидшила ходу, зрадівши, що майже досягла цілі.   

Переді мною розкрилася величезна печера, відкриваючи дивовижний та загадковий краєвид.  Вона освітлювалася м’яким блакитним світлом, яке випромінювали гігантські кришталеві сталактити, що звисали зверху, мов сяйливі бурульки, і колоноподібні сталагміти, розкидані по поверхні, ніби величезні ліхтарі. Вони давали достатньо світла, щоб розгледіти все навкруги, водночас додаючи довкіллю таємничості і чарівності.

Рослини та дерева, які тут росли, були незвичних форм і забарвлень і випромінювали свою особливу магію, яка створювала незабутню симфонію кольорів та ароматів. Між зеленими галявинами, прикрашеними ароматним різноманіттям квітів, протікали струмочки води. Тихе плескотіння змішувалося з щебетанням пташок і легкою мелодією флейти, що линула ніби з самих стін печери.
Підземні Сади Забуття виявилися найдивовижнішим і наймилішим місцем, яке я коли-небуть бачила в своєму житті. Я силою волі змусила себе перестати роздивлятися довкола, бо здавалося, що ця краса манить до себе, зваблює своєю гармонією і спокоєм, спокушаючи залишитися тут назавжди.

Пройшовши далі вглиб печери, нарешті побачила фонтан про який говорила віщунка. Красою та величчю він нітрохи не поступався оточуючій його природі. У центрі велетенської чаші, обкладеної чорними кристалами, на високому п’єдесталі стояла біла мармурова статуя неймовірно гарної дівчини з крилами. Її довге волосся спадало по спині пливучими завитками, неначе течія води. В руках вона тримала квітку, схожу на лотос, з якої прозорими струменями стікала кришталево чиста вода. 

Уважно озираючись довкола, побачила поодаль дерева, які рясніли червоними квітами. Ось вони то мені і потрібні! Не гаючи часу побігла до них і схилившись почала вдивлятися у дрібні білі квіти, що розсипалися по землі, мов зірочки. Але, як виявилося, задача була не з простих. Серед числених біленьких  пелюсточок з жовтими серединками, я безуспішно шукала ту, що мала рідкісну блакитну серцевину. Тривалий час я ретельно обстежувала кожну, зігнувшись над ними і пильно вдивляючись, щоб не проґавити потрібну. 

Перші дві знайшла відносно швидко, а от пошук третьої здався мені безкінечним. Спину нещадно ломило, а в очах вже почало рябіти від напруги. Я стала навколішки і переповзаючи з місця на місце знову і знову перевіряла кожну. Та чи вони граються зі мною? Декілька разів здавалося, що ось вона - тільки простягни руку, але в долонях знову опинялася квітка, що ніби насміхалася з мене своїм ненависним жовтим оком. 

Аж нарешті, коли надія вже почала згасати, я помітила її -  довгоочікувану блакитну серцевину.
Серце підстрибнуло від радості і, схопивши квіти, наче найбільший скарб у цілому світі, я щодуху побігла до фонтану. Зачерпнувши флаконом води, обережно помістила туди квіти і закоркувала пляшечку. Намистинок лишалось дедалі менше, а разом з ними спливав і час, відведений мені на порятунок Темного.

Від напруги і пережитого страху, що не вдасться відшукати потрібні інгредієнти, у горлі все пересохло і нещадно садніло. Страшенна спрага прокинулася в мені. Мій організм просто благав про хоча б малесенький ковток води. Непереборне бажання напитися з фонтану захопило мої думки, але чи безпечно це?

Я помітила двох пташок, що сиділи напроти мене і спокійнісінько пили. Якщо їм це не шкодить, то й мені не повинно. Тим паче, що навряд чи віщунка веліла б брати звідси воду для зілля, без побоювання наразити Клода на ще більшу небезпеку.

На довгі вагання не було часу, тому вирішивши, що з такою спрагою, яка пожирала мене зсередини, відсутність води могла бути такою ж небезпечною, як і потенційно шкідлива вода з фонтану, я набрала прозору рідину в долоню і зробила невеличкий ковток.

Вода в моїх долонях була прохолодною і неймовірно смачною. Завмерла, прислухаючись до свого тіла і, не відчувши нічого окрім безмежного полегшення і насолоди, жадібно припала губами до прозорої поверхні.

 Кожен ковток здавався божественним, ніби я пила не звичайну воду, а цілющий нектар, що надавав мені нової сили та неймовірної життєвої енергії. Відчуття було настільки гострим і приємним, що здалося, наче я не тільки напуваю своє тіло, але й очищую свій дух від болю та страху. Вгамувавши досхочу спрагу, поспішила на вихід з печери.

Світлячки давно зникли і я розуміла, що пробиратися темним тунелем нагору мені доведеться навпомацки. Стиснувши в одній руці зілля, другою притримувалася грубої, шершавої стіни, щоб не перечепитися через сходинку і не впасти. Головне не розбити пляшечку, від якої залежало життя Клода.

Пройшовши лише декілька кроків в темряві, я відчула, що щось змінилося. Несподівано, від моєї руки, що тримала зілля, почало розходитися слабке, але помітне світло. Рідина у флаконі поволі рухалася, поступово розжеврюючись і стаючи все більш яскравою. 

Чи світилися в темряві квіти, що плавали у воді, чи це була якась невідома хімічна реакція - я не знала. І врешті, це було не важливо. Головне, що світло, яке випромінювало зілля, давало мені можливість просуватися вперед швидше, не ризикуючи, не втримавшись, покотитися шкереберть назад у печеру. 
Нарешті і печера, і тунель, і туман у кам’яному колі лишилися позаду. Попереду лише одна перешкода на шляху до замку – Темний ліс і відсутність дороги чи хоча б розуміння у якому напрямку рухатися. Віщунка сказала, що моє серце підкаже мені дорогу, але в цей момент мені більше хотілося якогось магічного компаса.