Читати книгу - "По секрету твоя, Рошаль Шантьє"

Ми сидимо на кухні та вечеряємо їжею, замовленою з ресторану. Рибу від Віолетти ніхто не їв. Марк згрузив її в контейнер від ресторанної доставки, поставив це все в пакет, відніс на вулицю і повісив на сміттєвий бак з підписом «Їжа для безхатьків! Не викидати!». Ми робили так кілька разів з залишками.

Сиджу і не можу зібратися з думками. Ще зовсім нещодавно мова була відрепетирована, а зараз уже кілька разів я відкриваю рота лише для того, щоб потім його закрити. Марк мовчить, і я розумію, що саме від мене він чекає на початок розмови. Що ж, хотіла навчитися відстоювати себе — ось воно.

— Марк, ми, мабуть, не так зрозуміли одне одного сьогодні, — починаю обережно. Він зітхає та відкидається на спинку стільця.

— Тая, що тебе так турбує? Просто скажи мені як є.

— Я просто подумала… — заправляю волосся за вуха і випалюю швидко, як на духу, щоб не передумати, — подумала, що за все треба платити. Мій батько, Ілля… Все, що вони робили, потім мало свою ціну. І я просто хочу знати... знати, якою буде... — не можу закінчити. Замовкаю, сором'язливо відвівши очі.

— Якою буде моя ціна, так? — злісно посміхається чоловік навпроти. Наче я йому стала болючою… — Я знаю, Тая, що тобі не солодко довелося і розумію, звідки в твоїй прекрасній голівці такі думки. Те, що вкладав тобі в голову твій хворий батько, і цей недогризок вилазить, звідки не чекали. От як зараз. Але чому ти порівнюєш мене з ними?

Я мовчу, насупившись.

— А з ким…? — випалюю, зібравшись з думками.

— Яку ціну ти платиш Аріні за дружбу, Тая? Що ти заплатила Арініній сім'ї за добре ставлення? Мілані, зрештою, за інформацію, що ти виявилася винна? Чому з усього списку недовіра до мене? Якщо через те, що я чоловік – це ще можна зрозуміти, але якщо є інша причина, скажи.

— Наші стосунки з Іллею теж були непоганими, поки… — Марк киває, розуміючи з півслова.

— Так, але ти ніколи не отримаєш гарантій. Їх просто неможливо отримати, Тая. Як і ти не можеш гарантувати мені вірність чи довіру. Сьогодні це може бути, а завтра ні. Якщо тобі потрібна відповідь, то ось вона: нічого. Ти нічого мені не винна. Я нічого не вимагаю і не вимагатиму від тебе. Ні стосунків, ні секс, чи що там ще ти собі нафантазувати встигла? І якщо вже зовсім начистоту, то проблем з жінками в мене немає. Подумай про це. І ще про те, що живеш ти зараз в окремій кімнаті. Дякую, що повечеряла зі мною, я піду спати. Сьогодні був дуже важкий день.

Він не підвищував голосу, але говорив чітко і уривчасто. Проціджував кожне слово. Я його дуже образила. Дуже. Яка ж я дурна! Адже він зараз напевно вважає, що зв'язався з малоліткою! Хоча так я себе сьогодні і поводжу!

— Ти не повинна перекладати на нього свої страхи, Тая. Якщо ти хочеш, щоб все у вас вийшло, то просто будь з ним. Скажи, чого ти хочеш, чого боїшся, вислухай його і якщо вам підійде, то все добре. Він дорослий чоловік, явно знає, що йому потрібно, але ти себе, звичайно, сильно накрутила… — каже мені Аріна по телефону, коли Марк залишив мене одну.

— Мені просто дуже непросто довіряти...

— Так і скажи йому. Йому, а не мені, Тась.

І я стою у своїй, виділеній Марком, кімнаті і чекаю, поки грюкнуть двері ванної. Я чула, як він увійшов туди. Тепер ось чекаю, коли вийде.

Хвилин через п'ятнадцять чую заповітний звук, потім його кроки коридором і те, як зачиняються двері хазяйської спальні.

Просто поговорити. З другої спроби точно зможу. Повинна ж я робити нормально та правильно хоч щось. І як тільки в голові звучить хльосткий голос батька з глузливими словами і бажанням нагадати, яка його дочка невдаха, я мотаю нею так сильно, що іскри танцюють перед очима. З однією метою: гнати від себе геть нав'язливий примарний шум. Він тільки шум, перешкода, і його тут немає. Я сама керую собою та своїм життям. Сама. Так, доведеться провести величезну роботу над собою, аби бути простішою, не поранити людей своєю недовірою, як, наприклад, сьогодні. І я почну прямо зараз. Зараз.

Швидко пройшовши недовгий шлях коридором, я стукаю в його кімнату, не давши собі ні миті на роздуми. Тому що так правильно.

— Заходь, Тая, — каже він, відчиняючи.

Марк широко відчиняє двері, запрошуючи увійти. Сам сідає на ліжко і я, за браком тут стільців і крісел, і щоб не стояти перед своїм професором школяркою, що нашкодила, сідаю трохи далі від нього, напівбоком, як би навпроти, бо хочу бачити його обличчя.

— Я ненадовго, чесно. Просто хочу сказати, що не хотіла образити тебе. Мені важко дається довіра. І до Арінки я теж насторожено ставилася спочатку, тільки… Загалом, я знаю, що моє минуле не виправдовує мене і не дає права ображати людей, я не навмисне. Звичайно, розумом я знаю, що ти ніколи нічого від мене не вимагатимеш, але щось на підкірці іноді… — думки плутаються, а слова збиваються, але я все ж таки продовжую, — Пробач, будь ласка… Марк, я… Я відчуваю до тебе лише найкращі почуття. І відчувала ще до того, як настав час дякувати тобі за вирішені питання з батьком та Іллею. Ти ж знаєш, правда?

Я дихаю глибоко і уривчасто, немов крос пробігла і зараз, здобувши перемогу, намагаюся віддихатися. Це маленька перемога над собою, бо мені складно даються визнання та вибачення, а тут усе разом… Та як би там не було, я вперше відчуваю гордість за себе. Гордість, а не укол власної совісті зі спогадами чужих образливих фраз. І тепер я стою перед ним і зазираю у вічі, аби знайти там підтримку. Я дуже хочу. Дуже! І щоб пробачив мені мою дурість, по-справжньому. І я більше ніколи-ніколи не засумніваюсь у ньому!

— Маленька моя, звісно, я знаю. І я радий, що ти і розібралася в собі і зрозуміла це. Тільки тому я й лишив тебе подумати. Тобі потрібно навчитися розбиратися з подібними сумнівами. Ти не маєш бути наївною дурепою і вірити всьому людству, але й підозрювати всіх безпідставно теж не варто. Ти навчишся, я знаю. Ти дуже розумна і хоробра, моя дівчинко. Дякую, що прийшла до мене і сказала ці слова.