Читати книгу - "Володар Перснів. Частина третя. Повернення короля, Джон Рональд Руел Толкін"

та Сем пройшли якісь три-чотири версти, залишивши орківське лігво позаду, та щойно вони зі тхнули з полегшенням, як почули хрипкі й гучні орківські голоси. Гобіти миттю вшилися з дороги, заховавшись за вичахлим бурим кущем. Голоси наблизились. Аж ось з’явилося двоє орків. Один був одягнений у коричневе шмаття і мав роговий лук: цей орк походив із низькорослої породи, мав чорну шкіру та широкі рухливі ніздрі, — вочевидь, це був якийсь слідопит. Другий — великий бойовий орк, схожий на тих, котрі були в загоні Шаґрата: він мав на собі символ Ока. Цей орк також ніс за спиною лук і короткий спис із широким вістрям. Вони, як завжди орки, сперечались, а тому, що походили з різних порід, говорили спільною мовою, хоч і на власний манір.

Менший орк спинився майже за двадцять кроків од гобітської схованки.

— Не! — гаркнув він. — Я йду додому, — і показав на орківське лігво на протилежному боці долини. — Не буду мучити свого носа серед цього каміння. Повір, тут уже немає жодного сліду. Я загубив той запах, бо послухався тебе. Кажу тобі: він вів у гори, а не вздовж долини.

— Шо ж, небагато користі з вас, дрібні винюхувачі, — відповів більший орк. — Я вважаю, шо наші очі кращі від ваших нахабних носів.

— І шо ти ними побачив? — пирхнув інший. — Довбень! Ти навіть не знаєш, шо шукаєш.

— І хто в тому винен? — запитав солдат. — Не я. Це — наказ Згори. Спершу нам кажуть, шо то великий ельф у блискучому обладунку, потім, — шо то якась мала людина-ґном, а далі виявляється, шо то купка бунтівних урук-гаїв, а може, й усі ті потвори, разом узяті.

— Гар! — сказав слідопит. — Вони там усі позбулися мізків, от воно шо. А дехто з командирів скоро і шкури своєї збудеться, якшо те, шо я чув, — правда: Вежу геть розграбовано, зарізано сотні твоїх хлопців, а бранець утік. Якшо твої бійці так поводяться постійно, то не дивно, шо з поля битви надходять погані звістки.

— Хто тобі сказав, шо звістки погані? — крикнув у відповідь солдат.

— Гар! А хто сказав, шо ні?

— Це кляті бунтівні балачки, і я тебе проштрикну, якшо ти негайно не заткнеш пельку, вкурив?

— Добре, добре! — злагіднішав слідопит. — Я нічого не казатиму, тільки думатиму. А яке діло до всього цього має той чорний нишпорка? Той негідник із плескотливими руками?

— Не знаю. Може, й ніякого. Та не на добро він тут з’явився: б’юсь об заклад, винюхує шось довкола. Шоб йому! Тільки-но він вислизнув од нас і втік, як прийшов наказ упіймати його живцем, і то вже.

— Ну, сподіваюся, його схоплять і добряче попомучать, — гаркнув слідопит. — Він змішав тут усі запахи: облапав ту кольчугу, яку загубили наші солдати і яку він знайшов, і потоптався скрізь, перш ніж я дістався до того місця.

— Хай там як, а це врятувало йому життя, — сказав солдат. — Ага, я ше не знав, шо він буде потрібен, але вистрелив так, як і має бути: з п’ятдесяти кроків просто йому в спину. Та він утік.

— Гар! Ти проґавив його, — знову загарчав слідопит. — Спершу не вцілив, потім надто повільно біг, а потім узяв і послав по нещасних слідопитів. Буде з мене!

І підтюпцем подався геть.

— Повернися, ти, чуєш? — заволав солдат. — Або я донесу на тебе!

— Кому? Не своєму ж любому Шаґратові... Йому вже не бути капітаном.

— Я скажу твоє ім’я і твій номер назґŷлам, — засичав солдат, стишивши голос. — Один із них тепер за головного у Вежі.

Й інший орк миттю спинився, а голос його сповнився страхом і люттю.

— Ах ти, клятий донощику, брудний злодію! — заверещав він. — Ти не можеш упоратися зі своєю роботою і не здатний навіть керувати своїми поплічниками. Іди до своїх падлючих Крикунів, і нехай вони відморозять тобі плоть! Якщо ворог не схопить їх іще до того. Я чув, ніби їхнього Головного вже прикінчили, і сподіваюся, шо це правда!

Великий орк зі списом у руці кинувся за ним навздогін. Але слідопит, скочивши за камінь, випустив стрілу просто в око переслідувачеві: той спіткнувся і з гуркотом упав. А другий орк одразу ж чкурнув на протилежний бік долини і зник.

Гобіти ще трохи посиділи нишком. Невдовзі Сем поворухнувся.

— Ну, оце я називаю «так, як і має бути», — сказав він. — Якщо така люб’язна дружба пошириться цілим Мордором, то ми матимемо на один клопіт менше.

— Тихо, Семе, — прошепотів Фродо. — Поблизу можуть бути інші орки. Нам, вочевидь, ледве пощастило втекти, бо гонитва по наших слідах була запекліша, ніж ми думали. Проте це і є дух Мордору, Семе, й він уже розповзся по всіх його закутках. Орки завжди так поводилися — принаймні про це розповідають усі історії, — коли залишалися самі. Та на це не слід покладати великих надій. Нас вони ненавидять значно дужче — всі й постійно. Якби ті двоє нас побачили, то облишили би сварки, щоби нас прикінчити.

Знову запала тривала тиша. Сем порушив її перший, але цього разу вже пошепки:

— Ти чув, що вони верзли про того негідника, пане Фродо? Я ж казав тобі, що Ґолум не загинув, чи не так?

— Так, я пам’ятаю. Я ще дивувався, звідкіля ти це знаєш, — відповів Фродо. — Ну ж бо, підсунься! Гадаю, нам ліпше нікуди не потикатися зі сховку, доки зовсім стемніє. Тож ти розповіси мені, звідки про все це знаєш і що тут відбувалося. Якщо, звісно, зможеш зробити це тихо.

— Спробую, — відказав Сем, — але коли я згадую про того Виродка, то так розпалююся, що мало не кричу.

Гобіти сиділи в захистку колючого куща, а жаске світло Мордору тим часом поволі гасло, перетворюючись на глибоку беззоряну ніч; і Сем розповідав Фродо на вухо все, що міг передати словами: про зрадливий Ґолумів напад, про страхітливу Павучиху та про власні пригоди з орками. Коли завершив, то Фродо лише мовчки взяв його за руку й міцно її потис. А за мить ворухнувся.

— Ну, гадаю, нам слід знову рушати в путь, — сказав він. — Цікаво, скільки