Читати книгу - "Холодний Яр"

Я чомусь був переконаний, що попавши під гарматний обстріл — селянська лава піде врозтіч. Ні. Залягли і, відсунувшись лише від небезпечного сусідства бронепотягу — стріляли, поривалися час до часу вперед і знову залягали під градом куль.

Положення було небезпечне. Як розвидніється — бронепотяг, роз’їжджаючи по лінії, вогнем з флангів а навіть із тилу — може накоїти немало шкоди.

Рушничний і кулеметний вогонь з-під міста збільшувався. Очевидно на відтинок бою прибували частини з інших відтинків.

Петренко послав до отамана — „австріяка“, який командував лавою черкаських повстанців, зв’язок із порадою, щоб він стримався від наступу, лише дразнив ворога. Червоні думаючи, що напад ведеться лише з цього боку — можуть стягнути сюди усі сили. Тим часом Голий, що видно спізнився — буде мати облекшене завдання з протилежного боку міста.

Потім закликав Левадного.

— Левадний! Поки розвидниться — кров з носа — треба відігнати бронепотяг під місто і висадити в повітря якийсь місток. Стріляти звідціль із міномета — не попадеш. В темноті не можна установити добре віддалі... Візьму но я хлопців з мінометом та піду до нього ближче. Може вдасться просто в бік з одну міну всадити...

Взявши трьох хлопців з мінометом і мінами — Левадний пішов до бронепотягу. Вслід за ним рушили Соловій та ще два козаки із двома десятифунтовими пачками тритолю.

За чверть години, не в боці, лише в „чолі“ бронепотягу, озброєному, нечинною в цій ситуації гарматою, — вибухнула міна. Левадний підліз із того боку просто по залізниці — не ризикуючи попасти під вогонь кулеметів. Бронепотяг дав задній хід і відсунувся на півкілометра. Вибухнула на лінії, пущена йому вслід, друга міна. Відсунувся ще трохи, не припиняючи обстрілу повстанців.

В цей час, позад ворожих позицій, в самому місті — розляглася стрілянина і вибухи ручних гранат. Голий вже у Черкасах!

Бронепотяг урвав стрілянину й хвилинку стояв наче прислухаючись. Потім повним паром чкурнув до Черкас. Повітря стряс переможно-радісний рев повстанчих лав перед нами, що стихійно рушили в атаку на ворожі позиції. Ще кілька хвилин такали з-під міста кулемети і розсипалися гарячкові рушничні стріли. Потім стихли. Крики черкасців — вливалися вже у передмістя. Повільно рушаєм до Черкас. Вогники гарматніх розривів на вільних вже від повстанців підміських полях густішають. До гармат, з бронеплавів — приєдналася гармата бронепотягу. Наближаємося до обстрілюваних місць. Петренко, що їхав поруч мене — стримав коня.

— Або ми часу не маєм?!.. Підождемо, поки їм обридне без путя стріляти... Спинити лави! Курінного 2-го куреня до мене!

По лавах побігла коротка команда.

— Пане осаул! — крикнув Петренко до Отаманенка. — Пошліть зв’язкового до Чорноти, щоб їхав з кіннотою сюди.

В цей час недалеко міста вибухнув на залізниці стовп вогню і на мить освітив три постаті, що бігли до нас навпростець через обстрілюваний із гармат терен. То наші „підривники“ висадили місток. Петренко наче пригадавши щось — свиснув до Отаманенка, який виражав до Чорноти кінного зв’язкового.

— Хай захоплять із собою тачанки з вибуховим!

— Ідемо, хіба, Юрко, до Дніпра — мости направляти — ні? Ти по цьому щось трохи письменний?

— Підпалювати — чому б ні — доводилося... Та маємо-ж „заприсяженого“ піротехніка... Як залежить міну — той підпалить сам...

— Так-так, — тільки залізних мостів два і не близько один від одного... Соловієві один можна буде подарувати... Того хлібом не годуй — лиш давай мости „направляти“. Щоб його по дорозі гранатою не накрило... — Обернувся отаман у бік, звідкіль мали надбігти підривники.

Коло Петренкового коня замаячіла постать курінного Мамая. За ним надійшов Василенко, який по обнятті Петренком командування бриґадою став курінним 1-го куреня. Моє місце — осаула того куреня — було при ньому, але що Василенко був переконаним піхотинцем і не хотів сісти на коні, а я — навпаки, — той витворилася така „ситуація“, що коли положення не примушувало мене злізти з свойого „сірого“ — я, з призвичаєння, тримався Петренкового стремена.

Отаман нахилився до Мамая:

— Залишаєтеся за мене. Я з кіннотою їду до Черкас. Як ті дурні перестануть стріляти — підведете бриґаду під саме місто і стійте в бойовому ладі. Хто зна ще, як там скінчиться... Щоб черкасці ще не дістали поза вуха, як у місті жидівськими хатами займуться... Твій осаул, — обернувся він до Василенка, — поїде зо мною... Хай хтось із старшин заступить, як буде треба.

Василенко тільки махнув рукою і зневажливо тріпнув мойого сірого по хряпах.

Над’їхала кінна сотня і дві тачанки з піроксиліном та толем. Надійшов, задоволено посвистуючи, Соловій з товаришами.

Розтягнувшись рідкими двійками — рушаєм до міста. В Черкасах лунала ще стрілянина, рідкі вибухи ручних гранат. Чорнота „маневрує“ і веде сотню через „точки“ на яких тільки що вибухнуло гарматне стрільно. Кругом на полі — блиски розривів. Нарешті „довгоочікувана“ граната, коротко завивши — тріснула десь посеред нашої колони. Почувся храп зляканих коней.

Андрій стримав коня і обернувся на сідлі.

— Багато втовкло?!

— Чижові коня вбило, — самого контузило видно, бо лається і загикується! — Відрапортував підскочивши чотовий 2-ої чоти.

— Хай бере сідло на плечі і йде назад! Передай бунчужному — кулеметні тачанки — на боки! А ті з „балабухами“ — п’ятьдесять кроків від останньої двійки! Одна від другої — теж на п’ять-десять! Руша-а-й! — Як попаде у піроксілін — не одному коневі хвоста обірве... — кинув до Петренка вже в руху.

За Дніпром сіріло. Над Черкасами знеслася луна кількох пожарів. Спалахнула якась заграва і над Дніпром в напрямку моста, а одночасно донеслася звідтіль приглушена віддаллю, густа стрілянина і рев пароходних сирен. Гармати з бронеплавів замовкли, а за хвилину — стріляли вже десь в іншому напрямку.

Петренко, як і завжди при великому задоволенні — голосно ляснув язиком та пальцями і витягнувся у сідлі.

— Чорний з полтавцями нижні мости підпалив!.. Якби ще Голий здогадався загородити дорогу на верхній — ґутбай, товариші! — Усіх в Дніпро заженем!

Під містом виїжджаєм на дорогу. Двійки стягаються. Перша — ізскакує з коней і відтягає набік трупи двох повстанців. Один з косою на держаку — рушницю другого забрав видно товариш, що покинув, кілька кроків дальше, держак від коси. Саму косу відв’язав і забрав — за косу тепер господареві не легко.

На вулицях, попід плотами і стінами — трупи червоноармійців та жидівських „ополченців“. У декого голова відділена зовсім від тулуба, — то робота