Читати книгу - "Фортеця, Міша Селимович"

найчастіше не хотіла цього, незадоволена тим, чого не вчинила, бо хотіла це зробити, але не наважилася, охоплена божевіллям від безглуздості прожитого життя і жаскої таємниці, яка чекає її. Смертельно налякана, без опори, яку могла б дати їй лише впевненість, що жила вона в злагоді зі своїм чистим сумлінням, людина судомно хапається за думку про безсмертя душі, про нескінченне існування, про можливість десь колись усе-таки знайти якийсь рятівний смисл. Так безславно закінчує вона свій шлях земний, цілком розбита й знищена. А наскільки було б краще, якби ми народжувалися старими, поволі верталися до середнього віку, поступово забуваючи первісний страх перед смертю, далі ставали вільними юнаками, досить легковажними, щоб ні про що не думати надто серйозно, потім безтурботними дітьми і вмирали немовлятами, не знаючи нічого ні про що, чисті, як зародок у материнському лоні. Яка б це була чудова й безболісна смерть! Але оскільки це неможливо, то порятунку слід шукати в любові і людяності. Так легше жити і легше вмирати. Його не тривожить, що буде з ним після смерті: чи душа зітліє разом із тілом, чи, відділившись від нього, відпочиватиме й насолоджуватиметься в неробстві, чи, забруднена й надгнила, дістанеться якомусь новонародженому дитяті, що було б великою несправедливістю по відношенню до того чистого створіння. Але його тривожить, та ще й дуже, щоб після його смерті залишилося в пам'яті людей, чи бодай одної людини, його добре ім'я і незлий спогад. Тим би він напевне продовжив своє коротке земне існування. Таке прагнення спонукає людину не чинити зла, а іноді навіть зробити якесь добро. Думка ж про вічну душу ні до чого не зобов'язує, бо в такому разі, що б ти не робив, як би ти не жив, про неї турбується якась вища сила — і, отже, душа запеклого злочинця може вселитися в безневинну дитину. Думка про людяність справедливіша й більше відповідає людській природі. А те, що життя коротке, його не бентежить, основне — щоб воно було чисте; якщо ж воно заплямоване, то чим довше триватиме, тим більше зла збереться в ньому. Та й навіщо надто довге життя? Що робити з безсмертям? Це була б найбільша кара, якої могли б зазнати люди. Агасфер — найнещасніший між людьми. Його, Мулу Ібрагіма, проймає жах, коли він подумає про життя без завершення, без кінцевого заспокоєння, без страху, але й без радості, без любові, бо в нескінченному триванні радість і любов позбавлені смислу. Саме страх перед смертю надає чарівності всім речам, усьому, що ми переживаємо. Треба пройти крізь усе, щоб осягнути радість чистого життя й красу любові до людей у цьому короткому прогоні між двома таємницями.

— А де ж ті люди? — поривно запитав Шех-ага. — Ті, серед яких живемо, гірші, ніж вовки. Розтерзають, якщо спіткнешся.

Мула Ібрагім покрутив головою, не погоджуючись з ним.

— Не всі люди такі. Погані висунулися наперед і дуже впадають в очі та дають про себе знати, через те ми вважаємо, що всі люди такі. Але це неправда!

Він подивився на вулицю. Два його помічники поволі проходжувалися перед конторою з клаптями снігу на шапках і плечах.

Заради Шех-аги він випровадив їх надвір, заради мене — не захотів! Усі його вчинки суперечать його словам. Тоді навіщо він це говорить? І він, і Шех-ага? Або люди визнають і цінують лише те, чого їм бракує? Або вони обманюють себе чи інших? Або в них розділені між собою те, що хочеться, і те, що треба?

Мула Ібрагім, безперечно, хотів жити так, як казав, але його бажання наткнулося на глуху стіну, і йому зостався лише марний спогад про те, яким він себе уявляв колись, які добрі наміри були в нього, і це збереглося в його словах, які ніколи не стануть ділом. Але й те, що залишилося, чудове, як бувають чудовими руїни. Я не знаю, у кого він узяв ці думки, але мені вони видалися розумнішими й ціннішими над усе, що я будь-коли чув, хоча я з прикрістю думав, як в одній людині можуть уживатися разом боягузтво і людяність.

Вибачившись, Мула Ібрагім вийшов на вулицю сказати своїм помічникам, щоб вони ще погуляли.

— Не має він рації. Розумний, але не має рації.

— А мені близьке те, що він каже.

— Це тому, що ти досвіду не маєш. Якби ти знав життя, як я його знаю, якби ти краще розбирався в людях, то інакше думав би. Чому ж він сам так не живе?

— Щось, видно, зломило його.

— Ти для кожного маєш виправдання.

— Як це ви почали цю дивну розмову?

— Я прийшов домовитися з ним, щоб він узяв тебе знов на роботу. Слово по слову — і сам не знаю, як зав'язалась ця балачка. Випадково. А може, й не випадково. Часом кортить поговорити про те, чого не знаєш.

Він прийшов заради мене, але в розмові зовсім віддалився від своєї мети! Мені приємно, що він думав про мене, але я волів би, щоб він і не забув мене.

— А хіба не розумніше клопотатися відомими речами?

Шех-ага покрутив міцною видовженою головою: досить йому того відомого, кілком у горлі воно йому стоїть. Але його сірі холодні очі були не такі рішучі, як той жест. Вони задумливо поринули в його нерозважний біль, не легко відірватися від життєвого досвіду й від твердої землі. Тоді навіщо він це говорив? Чи для того, щоб своє безсилля, непростиме щодо інших людей, виправдати волею, сильнішою від людської? Але якщо він не може примиритися з людською жорстокістю, то як може визнати іншу, невідому жорстокість? Хіба тільки тому, що вона невідома й недосяжна? Він був схожий на розпачливого страждальця, невиліковного хворого, який, втративши віру в лікарів, шукає порятунку в замовляннях. Але біда в тому, що в нього надто багато здорового глузду, щоб він міг повірити в чудо. Не прийме він і тих ліків, які йому пропонує Мула Ібрагім, — примиритися з людьми, жити за законами любові, відкинути ненависть. Йому здавалося, що легше визнати винним бога, аніж людей, та в його озлобленому серці все одно залишиться ненависть і до бога, і до людей, залишиться біль за втраченим сином і люта розгубленість перед незбагненною долею.

Не знаю, чи він чекав од мене якихось слів, але я був надто збентежений, щоб сказати що-небудь. Я постійно відкриваю для себе, що я не в силі зрозуміти людей. Те, що вони кажуть, не відповідає тому, що роблять,