Читати книгу - "Фортеця, Міша Селимович"

з ним не можеш і змінити щось не в силі. Це відбувається не з нашої волі, бо мало хто хотів би померти, а всім править якась могутня воля, про яку нам нічого не відомо, крім того, що вона невблаганна й до кінця послідовна, може, це якийсь усезагальний дух, анітрохи не подібний до нашого і недоступний для пізнання, бо він поза нашим досвідом. Але якщо ми його не можемо пізнати, це ще не означає, що його нема. Шех-ага мислить його не в людській подобі, а як надприродну силу і надприродний розум, який безпристрасно править видимим і невидимим світом. Марно його просити, марно заклинати, бо його мірки й мотиви не схожі на людські, а які вони — того не можемо навіть уявити. Ось він і сам каже: він, його, бо не знаємо, що це, і мова не здатна висловити того, що наша думка не може осягти. А якщо це так, а воно напевне так, то неможливо припустити, щоб той світовий дух грав із людьми негідну гру, даючи їм промчати крізь життя, викликаючи їх з нічого і безповоротно повертаючи їх у ніщо. Було б це безглуздою тратою незмірної сили. Найімовірніше, і найлогічніше, і найменш образливо, що смертне лише тіло, а душа безсмертна; душа — частка всесвітньої енергії, подарована нам, тимчасово вділена під час народження, яка житиме своїм невідомим життям і після смерті тіла або переселиться в новонароджене немовля, щоб продовжити свій вічний рух. Навіть крапля води не зникає, тільки змінюється, то як може безслідно зникнути все, що пов'язане з людиною? Життя повинно грунтуватися на якихось вищих засадах, а не тільки на безглузді, нещастях, божевіллі!

Я слухав його й віри собі не йняв. Таж цей на око сильний чоловік зовсім зломився! Він більше не вірить своїм очам, своєму розумові, своєму досвіду, не вірить ні собі, ні людям, не має більше сили змагатися з болем, який роз'їдає його душу. Чи синова смерть скрутила його, чи безсилля, що не міг врятувати його від біди? Надміру суворою, надміру безглуздою видається йому та смерть, і він шукає її причину в надлюдській волі, а собі втіху в неминучості того, що сталося. Бо він надто гордий, щоб визнати себе переможеним у зіткненні з людьми. Хай це будуть боги, чи світовий дух, чи щось незбагненне! Це теж жорстоко, але сама смерть тепер стає в ряд подій, що відбуваються за своїми законами й мають свою мету, яких ми не можемо осягнути. А якщо тіло його сина й померло, то душа й далі живе, і ця жахлива загибель — лише мізерна мить у вічному триванні, вони згадуватимуть про неї з усмішкою, коли їхні душі зустрінуться!

Якби ми були тільки вдвох, якби він говорив це тільки мені, не знаю, що я сказав би йому. Може, охоплений жахом, я впав би перед ним на коліна, заклинаючи його не втрачати розуму. Або, плачучи, схилив би голову перед його стражданням. Воно більше, ніж я думав.

Але він говорив не мені, я був тільки випадковим слухачем. Чи ж Мула Ібрагім щось скаже йому, чи промовчить? Бо що можна сказати на цей розпач, який шукає розради поза людською логікою?

Доки Шех-ага відкривав свою криваву муку, залишаючись зовні спокійним, Мула Ібрагім слухав його, схиливши голову, мовби дрімав. Але коли він почав говорити, я побачив, що Мула Ібрагім не пропустив жодного слова Шех-аги. Він здивував мене. У мене було таке враження, ніби вони помінялися думками, і Мула Ібрагім користувався словами, які можна було чекати від Шех-аги, а Шех-ага словами, які, на мою думку, могли належати Мулі Ібрагіму. Один, могутній, говорив про людську неміч; другий, немічний, говорив про людський обов'язок залишатися людиною! Що це? Один утишував своє горе, дошукуючись у ньому вищого смислу, якого не прийме, другий заперечував свою слабкість, вихваляючи чоловічу хоробрість, якої не виявить!

Сумно дивитися на це самозречення.

Мула Ібрагім погодився з Шех-агою, що люди прагнуть могутності, у цьому нема нічого поганого. Якби не було в людей такого прагнення, нещастя на цьому світі стало б ще більше. Покірні, затуркані, примирені зі своєю недолею, люди були б гірші за рабів. Не всяке прагнення могутності однакове. Одна річ — прагнення панувати над людьми, підкорити їх собі, вселити в них страх, примусити їх робити таке, чого б вони ніколи не вчинили з власної волі; така могутність вимагає тупого мовчання, беззаперечної покори слабкого сильному. Це аморальне прагнення, воно принижує і насильника, і гнобленого. Горе тому, хто відчув це на собі! (Чи не себе й мене він має на увазі? Його принижено чужим насильством, мені завдано шкоди тим приниженням. Він сумує, він захищається, він звинувачує!) І зовсім інша річ — прагнення могутності, яка повернена на користь людям, яка перемагає любов'ю, яка спонукає людей до взаєморозуміння. Це велика сила, якби нею оволоділи всі люди, не стало б зла. З такою могутністю людина вже не піщинка. Він нічого не може сказати про те, чи існує якась верховна істота, може, й існує, але він упевнений, що наші людські справи ніхто не влаштує, якщо ми самі їх не влаштуємо. Чекати, що якась надприродна сила порятує нас і втішить, як це марно роблять люди протягом тисячоліть, — це, по суті, означає визнати своє безсилля і нічого не зробити для поліпшення стосунків між людьми. Світ існував до людей, існуватиме й після них. Але що нам з того? Хай цим клопочуться ті, хто тоді житиме. Ми свої клопоти не можемо зіпхнути ні на кого, ми повинні опанувати могутністю любові, щоб не перетворювати життя на катівню. Відносно душі, то він теж думав про неї, бо важко позбутися страху й неспокою від того, що життя швидко минає і ти повинен щезнути в незбагненному мороці вічності. Коли він став роздумувати над цим, йому здалося, що існуючий порядок становлення й розвитку людини несправедливий. Людина приходить у світ невинним дитям, яке не знає нічого про себе, про оточення, про гріх, про приниження, про престиж, усе для неї нове й невідоме, усе їй дивне, бо її духовне життя ще нерозвинуте. Потім, живучи, людина набуває досвіду дуже довго й дуже боляче, а коли вона досягає повної зрілості, у неї з'являється думка про смерть. Помирає вона квола, утомлена, зневірена в усьому, придавлена думками про великі й дрібні провини, які вона взяла на себе, незадоволена тим, що вчинила в житті, бо