Читати книгу - "Каторжна (збiрка), Борис Дмитрович Грінченко"

Я не знаю, чи були правдою в цій звістці хвали моєму талантові, але все інше не було вигадкою, опріче, звісно, одного… Чи й це, ця новина про мою смерть також мала бути правдою?

Адже я таки й був дуже хворий, тільки мені здавалося, що я не вмер, а трохи очуняв на селі. Поїхав я туди без жінки й двох моїх дітей. Всім, на жаль, не можна було: мене покликав на село Дмитренко пожити в його літо, але покликав самого… А сім’я тим часом подалась у гостину до жінчиного батька, в маленьке повітове місто. Це було добре, бо не треба було платити за кватиру та своїм коштом харчуватися, а в нас останніми часами стало дуже сутужно на гроші: мої «літературні перлини» не давали мені, звісно, ніякого заробітку, службу мусив я покинути через хворобу. А як тая служба давала мені на місяць тільки п’ятдесят карбованців, то в нас, звісно, щомісяця нічого не зоставалося, опріче… того, що були винні в крамничку, чи ще куди… щоправда – винні небагато, бо жили обережно: які були вжитки, таке й життя.

Дак ото, подужчавши трохи на селі та занудившися вельми за сім’єю, я зважився її одвідати. До Дніпрова я доплуганився[268] за півкарбованця з дядьком, що їхав з села у базар; звідси мав увечері залізницею податися до міста В., де жила моя Ксеня… А поки зайшов, просто з базару, до міської читальні й попрохав собі часописи за останній місяць. Бо на селі цього добра не було: моєму приятелеві Дмитренкові політика байдуже, то він газет і не читає, а я тим цікавлюся. Почав читати й начитав…

Кинувся до інших часописів, аж і там у двох уже є звістки: умер та й годі! І всі жаліють! Навіть більше: хвалять і кажуть, що вмерло щось надзвичайне.

Не можу зрозуміти!.. Може це не я?

Сиджу собі здивований серед зовсім порожньої читальні, коли це ввіходить двоє якихсь добродіїв, молоді ще хлопці: один студент, а другий у звичайній одежі. Я сидів у куточку, трохи затулений шафою з книжками, то вони мене й не помітили. Посідали.

– А що, дала бібліотекарка останнє число «Розмови»? – питає студент.

– Ось.

– Що там є?

– Оповідання Радюкове… вірші… ось рецензія на театр…

– А некролога Євгена Сагайдачного нема?

Я нашорошив уха: мій некролог у нашому літературному органі… Якби я пішов просто до Савенка – на його йде тепер мій примірник «Розмови», – то вже й прочитав би.

Але ні, добродій одказує:

– Ще нема.

– Ох-ох! Коли то ми доживемо до другого такого пишного поета!

І відразу я зареготався на всю хату.

Два читачі аж посхоплювалися з стільців, – так їх налякав мій несподіваний регіт. Вони глянули в мій куток, але, побачивши, що хтось сидить, заховавшись за великим аркушем часопису, подумали, мабуть, що чоловік щось чудне начитав. Заспокоїлись і посідали знову гортати «Розмову».

А мене все обнімав сміх, тільки я подужував його й сидів мовчки.

Я згадав свій перший виступ на літературну арену, як я, роками перед дванадцятьма, послав до «Поради» першу свою поему «Молоді надії». Це була тоді моя найголовніша праця. Я її переписував багато разів, виробляв, переробляв, не поспішаючись, бажаючи причепурити її як лялечку, і врешті послав до друку.

Півроку дожидався відповіді, а тоді попрохав вернути рукопис. Ще півроку все писав до редакції, та аж на четверте прохання прийшов до мене відпис, – я його й досі пам’ятаю до слова!

«Високоповажний Добродію!

Редакція «Поради» в справі Вашого стихотвору повідомляє, що годі його видрукувати, позаяк Ви допустилися в єму радикальних взглядів разом з маловаженєм віри греко-католицької. Легко видіти, що отсі стихи:

Обридли всім плачі й зідхання,

Покиньмо гратися словами!

Де стільки лиха й бідування,

Там треба пособлять ділами!

ціхують собою напрямок радикальний, позаяк тут не згадуєсь о національні святощі і натякаєсь на ідеал соціалістичний. Також уступ:

Будь вільний духом сам, і всім

Давай на волі жити:

І тим, хто йде з хрестом, і тим,

Хто без ксьондза стає робити, –

захвалює атеїзм, а то єсть противно греко-католицькій релігії.

Опроче Вашим стихотвором ображуєсь моральність, позаяк героїня ваша цілуєсь з героєм до браковінчанія.

Не можемо увзгляднити Вашого желаня щодо звернення скрипту, позаяк той скрипт затратився.

З глубоким поважанєм».

Як мене вразив цей лист! Я був тоді такий молодий, – думав собі, що це щось надзвичайне. Скільки я потім ще відбирав отаких листів!.. І врешті навчився сміятися з їх так, як сміявся сьогодні.

Ох, це справді чудово! Послухайте лиш, як воно є.

Чоловік повинен платити людям за те, що задля їх працює! Ніякий політико-економ певне не понав би віри, щоб таке могло статися, але ж воно справді так, і це знав і знає мало не кожен український автор. Він творив, працював, а коли хотів друкувати, то мусив оплатити чорнило, перо, що в те чорнило вмочав, папір, на якому писав, пошту, яка відвозила його рукописи, часопис, до якого він посилав те писання, і за це бути свідомим, що дев’ять кращих його творів підуть до редакційного коша, а ледве десяте, найгірше, видрукується з чудовими редакційними виправками. Бо коли автор писав:

Нове чудове почування –

До краю рідного кохання

Прокинулось, і за думками

Не спав він довгими ночами, –

то редакція, виправляючи «нарічє українське, щоби стих був в язиці руськім», містила:

Чудне новеє почуванє –

До вітчини любов-коханє

Прокинулось, і за думками

Не спав він довгими ночами,

а друкарня додавала в останньому рядку дві манюсінькі помилки, і тоді виходило:

Чудне новеє почуванє –

До вітчини любов-коханє

Прокинулось, і за думками

Не став він довгими ногами.

Не ліпше було й тоді, коли, добувши врешті право друкувати свою покалічену червоним чорнилом поему на Вкраїні Наддніпрянській, автор оддавав за неї в друкарню останні двадцять карбованців. І які марні були його надії не то на літературну славу, а навіть і на те, щоб вернулися ті легковажно відняті в сім’ї гроші, – про те знали тільки миші, добрі українські миші, що завсігди берегли рідних авторів од сорому признатися, що їх книги лежать у сховищу цілі!..

І от тепер – подумайте лиш!

Я, харпак, злиденний писарчук у курній канцелярії, якого так часто зневажало «начальство», який хоч і раював іноді, списуючи свої думи й мрії, але мав