Читати книгу - "Заборонена кімната"

Очі Поллі враз стають великими: вона помічає батька. Мовчки дивляться одне на одного. Карлик починає хвилюватися, відчувши, що довкола щось коїться. Дядечко супить брови. Зграя пінгвінів завмирає, западає мертва тиша.

— Тату, — каже Поллі. І більш нічого. Але каже так, що й цього годі. Уден підіймає руки і знову безпорадно опускає їх. Фассбендер кашляє.

— Люба панно Уден… — єлейно промовляє дядечко, та вона не звертає на це уваги.

— Чому ти втік, тату? — тихо питає.

Уден обмінюється швидкими поглядами із Сметсом і пробує приндитися.

— Розумієш, Полетто, є речі, вищі за дім та родину. Німеччина…

В Поллі незворушне обличчя.

— І де ж то вона, твоя Німеччина? — питає.

Уден викочує очі.

— Це ми всі, — каже він зрештою, вказуючи широким жестом на коло пінгвінів.

Поллі обертається і повільно роздивляється фраки, елегантні смокінги, уніформи, вечірні сукні з великими декольте. Я ніколи ще не бачив, щоб вона була такою серйозною. Так само повільно її погляд знову повертається до Удена.

— Цей смокінг не пасує тобі, — зневажливо каже вона.

Хтось хихикає. Уден червоніє.

— Щоб ви правильно зрозуміли, змушений дещо пояснити, — звертаюся я до карлика. — Це — пан Норберт Уден. Зараз перебуває під слідством за те, що допоміг втекти з в'язниці старому нацистові, членові «ОДЕССИ». Знаєте, що таке «ОДЕССА»?

Карлик вражений.

— Всі витрати, — кидаю я знову в цілковиту тишу, — сплачуються з колишніх фондів СС. Шосте управління СД. Фахівець у банківській справі Магнус Тердонк добре подбав про збереження цих скарбів Нібелунгів. Гадаю, що за цей час вони збільшилися вдесятеро.

Чийсь келих дзенькає об стіл. Обличчя дядька — суцільна гримаса, я дивлюся на нього з огидою.

— Ти питався, чи я обміркував. Так, обміркував. Відмовляюсь від посади. Не хочу лигатися з нацистами!

— Краще мати справу з євреями? — в'їдливо шипить за спиною Кріс.

Обертаюсь до неї.

— Якби у вас збереглася хоч краплина порядності, то ви облишили б моїх друзів. Вони досить терпіли від вас та подібних до вас. Але ви знову цькуєте їх, бо це розважає і так легко робиться. Не вперше ж, чорт забирай!

Молодий Фассбендер регоче:

— Здається, Магнусе, в нашому гнізді знайшлося добряче зозулине яйце.

— За це гніздо вам уже подякував мій батько. — Я вже починаю кричати. — І він знав, чому це зробив. Я, докторе Фассбендер, теж знаю, чому я не з вами. Тому що ви знову за кермом. Для чого? Щоб завтра знову «тремтять старі кістки»[10], а післязавтра…

— Годі! — реве дядько. — Я забороняю тобі…

— Ти більше взагалі нічого не може мені заборонити! — вибухаю я.

Кров кидається йому в обличчя, жирні щоки тремтять.

— І це дяка за те, що я… — Його голос зривається. — Я тебе витяг з багна, вивчив на свої гроші, боже мій, чого для тебе не робив, а тепер…

— Облиште бога, — кажу. — Вам усім нічого на нього посилатися.

Дядько Тердонк остаточно втрачає рівновагу.

— Як тобі не соромно називатися моїм племінником!

— А мені соромно мати такого дядька.

Карлик уже загубився в натовпі. Довкола чути сміх, знову дзенькають келихи. «Напився», — каже хтось. Знизую плечима.

— Ходімо, — кажу Поллі.

Очі Поллі темнішають.

— Ракові пухлини, батьку, — спокійно говорить вона, — не лікують мазями. Їх треба вирізувати, хоч воно і боляче.

Уден дивиться на неї застиглими очима. Ми йдемо геть.

Швейцар сидить у своєму закутку спиною до нас і розмовляє по телефону. Нас не бачить. Сталеві грати вже замкнені, зате відчинені двері у двір. Я тягну Поллі крізь них.

Надворі темно. Сіє дощ. Ніби дрібною сріблястою сіткою затягнув освітлене підворіття, що веде на вулицю. Праворуч доріжки ведуть до гаражів. Тут неонове світло, чорним лаком виблискують автомобілі. Серед них — вантажна машина. Брезент над кузовом піднято, у кузові — купа оббитих бляхою ящиків. Чітко бачу великі червоні літери: «Конкордія-1». І поряд цифри.

— Це вони, — кажу презирливо.

Поллі стежить за моїм поглядом.

— Це ті самі?

Киваю і хочу йти. Але Поллі все стоїть і дивиться на вантажну машину.

— Зажди хвильку, — раптом каже вона, висмикує спою руку з моєї і раніш, ніж я встигаю перешкодити, біжить до гаража. Це безглуздя: адже гараж яскраво освітлений, кожної хвилини може хтось зайти і побачити нас. А потім?

— Поллі! — стиха кличу я.

Вона не чує. Відчиняє дверцята, зазирає у кабіну. Чую її схвильований голос:

— Тут стирчить ключ!

— Облиш той клятий ключ! — сичу я. — Нам треба якнайшвидше геть!

Труби парового опалення, купи автопокришок, запах бензину. На прочинених навстіж дверях гаража висить облямований червоною рамкою напис: «Входити стороннім суворо заборонено!» По асфальтовій доріжці тече струмок дощової води.

— Гадаю, що ти вже зробив вибір? — питає Поллі. Її голос відбивається від побілених стін гаража, через це, мабуть, такий холодний.

— Тільки не це. До того ж, навіщо нам оті ящики?