Читати книгу - "Знахідка на все життя"

«Де ж скеля? Де Іка?» — тривожно подумав Рус.

І цієї миті почулося поряд зовсім мирне і тихе:

— І-го-го-го…

То Руса кликав кінь. Він стояв, чекав на людину. Підійшов і, ще непевно, торкнувся кінської шиї. Тварина здригнулася, але з місця не рушила. Скочив коневі на спину. Той похитнувся і затупцяв на місці.

«Он у тому боці має бути скеля», — дивлячись на сонце, що вже ховалося в озері, подумав Рус і дав напрямок коневі, йому пригадалися слова Іки: «Кінь розумніший за собаку». І він довірився прудконогій тварині — а раптом повернеться до скелі…

І кінь прийшов до скелі.

Минув ще день. Минула ніч. Минуло багато днів і ночей. Місяць уночі спочатку був круглий, а потім почав ущерблюватись, неначе його щоночі потроху злизувала якась потвора, аж поки всього злизала. І його не стало. Потім його не було на небі, були темні, безмісячні ночі. А там знову він з’явився, але був тоненький, як лезо кам’яного ножа. На цей раз він ріс і ріс, і знову став круглий. Так він змінювався кілька разів відтоді, як Іка й Рус опинилися на цьому березі Великої Ріки.

За цей час із того берега сюди прибило кілька плотів. Одні були порожні, на інших лежали померлі інкури, що якимось дивом перепливли бурхливу річку. На плоти з мерцями завжди чигали гієни, і Русові доводилося розганяти їх, пускаючи в діло свій спис. Він не хотів, щоб його братів пожирали оці погані тварюки. Але що робити з трупами — не знав. Він був інкур, а інкури боялися мертвих. Тому знову віддавав їх на волю бурхливої річки, і вони пливли далі, шукаючи собі іншого пристановища.

Якось, розігнавши гієн, він побачив на плоту гончара Опа. Гончар лежав горілиць, але його розплющені очі були не такі, як у мерців, — вони ледь примітно рухались.

Живий! Рус не вірив своїм очам. Вмить скочив на пліт і схилився над старим. Старий так само байдуже дивився в небо, де кружляли птахи. Певно, своїми думками він був з тими птахами, і земного життя для нього вже не існувало. Рус торкнувся його плеча. Старий ворухнув тільки очима і закричав, страшно, пронизливо.

— Oпe, це Рус. Ти не впізнав Руса? — сахнувся інкур, не розуміючи, чого кричить гончар.

Він не подумав, що для старого давно немає Руса, що для нього Рус ширяє у високості з отими білими птахами.

Знову нахилився над старим, але тепер Оп лежав із заплющеними очима і щось швидко-швидко бубонів. У тому бубонінні він раз по раз повторював слово «примара». І Рус нарешті збагнув, чого старий так налякався. Спробував переконати його, що він — ніяка не примара, що він — живий Рус. Але надаремне — той не вмовкав і не хотів розплющувати очей.

На щастя, недалеко була Іка. Вона побачила Руса на плоту і поспішила до нього.

Побачивши розпластаного старого, вона розгубилася. Мрець!

І тут почула Опове бубоніння. Радість перехопила їй горло. Якийсь час вона не могла й слова вимовити. Лице її скривилося, з очей закапали сльози. Яке щастя! Вони тепер не одні будуть на цьому березі… Нарешті клубок відкотився їй від горла, і вона схилилася над Опом.

— Oпe, розплющ очі, подивися на Іку, — мовила дівчина ласкаво.

Голос сіроокої ще дужче налякав гончаря, він міцніше стулив повіки і ще швидше забубонів своє заклинання. І тоді Іка дзвінко засміялася.

— Іка і Рус не примари! Вони живі, так само, як і Оп живий. Оп знає, що мерці й примари не мають крові. Оп зараз розплющить очі і гляне сюди. Ось різець, що ним Іка вишкрябувала візерунки на Опових горшках. Іка приховала його разом з маленьким глиняним Володарем Степу від Провісникового ока і взяла з собою. Ось палець Іки, і вона різцем поранить його.

Іка справді глибоко шкрябнула крем’яним різцем свій палець, і з нього зацебеніла кров.

— Дивись, Oпe, в Іки з пальця тече кров, така, як у живих людей. Іка жива…

По цих словах Опове око розплющилося. Побачивши кров, він розплющив друге і сів.

— На цій землі немає ніяких примар. Це така сама земля, як і земля інкурів. Білі птахи — то не примари, то оті гарні довгошиї птахи, що водяться на степових озерах у землях інкурів.

Видно було, що Оп уже трохи отямився, зрозумів, що живий, і перед ним живі Іка й Рус, близькі йому люди. Спробував стати на ноги, але не зміг: йому допомогли зійти на берег. А коли піднімались до печери, Рус просто взяв старого на руки.

Зайшовши в печеру, можна було здогадатися, що тут мешкають люди. Тут було затишно й охайно. Збоку при вході жевріло вогнище, а побіля нього лежала чимала купа хмизу. На ніч вогнище розсовувало свої межі, стаючи нездоланною перепоною для непроханих гостей. У дальньому закутку з’явилися сайгачі шкури, а там, де люди спали, вони лежали в кілька шарів: тут на полюванні Русові дуже щастило.

Опа посадили на шкури і дали їсти. Дома він ніколи не їв так смачно. Чого тільки тут не поклали йому! Була і смажена сайгачина, і печена риба, і солодке коріння. Певно, добре жилося Русові й Іці на новій землі. Проте оці статки якось збуджували в старого підозру: йому не йнялося віри, що отак можуть жити живі люди…

Їжа розморила Опа, він умостився зручніше на шкурах і тихо, непомітно для себе заснув. Спав він решту дня, спав ніч, і тільки другодні, коли вже Іка повернулася після господарських клопотів