Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона"

Усі зайшлися реготом.

— Метка на язик Оріана, га? — спитав, світячи очима, дук у маркізи де Вільпарізіс.

— Авжеж, дуже смішно.

Дукові цього було мало.

— А по-моєму, не смішно, точніше сказати, мені байдужісінько, смішно це чи не смішно. Для мене не існує дотепности.

Граф д’Аржанкур заперечив.

— Не вірте жодному його слову, — шепнула дукиня.

— Мабуть, це тому, що коли я був членом палати депутатів, там виголошувалися пишні, але пустословні речі. Я навчився там насамперед цінувати логіку. Мабуть, через те мене й не переобрано. До дотепів я байдужий.

— Базене, голубе, не вдавайте з себе Жозефа Прюдома, ви добре знаєте, що ніхто так не цінує дотепности, як ви.

— Дозвольте мені закінчити. Саме тому, що я не люблю грубих жартів, дотепи моєї дружини часто справляють мені втіху.

Звичайно вони в неї побудовані на влучних спостереженнях. Вона розумує, як чоловік, а формулює свої думки, як письменник.

Блок усе поривався випитати у маркіза де Норпуа, що той думає про полковника Пікара.

— Його покази були, певна річ, необхідні, тим паче якщо уряд гадав, що тут далеко не без гріха, — озвався маркіз де Норпуа. — Я знаю, що моя думка збурила декотрих моїх колег, але, як на мене, уряд мав дати слово полковникові. Незграбні викрутаси не поможуть вибратися з безвиходи, радше навпаки: глибше провалюєшся у драговину. Що ж до самого полковника, то його покази на першому допиті справили найсприятливіше вражіння. Коли всі побачили його струнку постать у гарній уніформі стрільця і почули, як він напрочуд щиро розповідає про те, що бачив, що думав, коли він сказав: «Даю слово чести солдата (тут у голосі маркіза де Норпуа забриніло легке патріотичне тремоло), це моє глибоке переконання», — не заперечую: його слова сильно подіяли на мене.

«Він, безперечно, дрейфусар, тепер можна відкинути всі сумніви», — помислив Блок.

— Спершу він міг сподіватися на співчуття, але його занапастили зводи з архіваріусом Ґрібленом; коли заговорив цей старий служака, людина, завжди вірна своєму слову (в подальших словах маркіза де Норпуа пролунала глибока переконаність), коли він заговорив, коли не побоявся пильним поглядом — у живі очі — довести свого начальника до млости, а потім сказав безапеляційним тоном: «Ех, пане полковнику, ви ж знаєте, що я ніколи не брешу, знаєте, що й зараз я, як завжди, мовлю правду», — вітер переліг. Даремно Пікар на дальших засіданнях пнувся зі шкури: він зазнав цілковитого фіаско.

«Ні, він таки антидрейфусар, це факт, — сказав собі Блок. — Але якщо він гадає, що Пікар — запроданець і брехун, то як же він може вірити його викриттям і розповідати про них так, ніби це йому до душі, ніби він вважає, що вони правдиві? Якщо ж він певний, що це чесна людина, яка мовчить щиро, то як він може сумніватися в її правдивості на зводах із Ґрібленом?»

Може, мотив, чому маркіз де Норпуа балакав із Блоком як його однодумець, полягав у тім, що він був таким запеклим антидрейфусаром, аж вважав, що уряд нерішучий у своєму ан-тидрейфусарстві, і ставився до нього так само вороже, як дрей-фусари. Може, його цікавило в політиці щось важливіше, закладене уже в іншій площині, звідки дрейфусіада уявлялася незначною, недостойною того, щоб відривати мужа, який дбає про добро вітчизни, від складних завдань зовнішньої політики.

А точніше, його державний розум охоплював лише питання форми, процедури, доцільности і був такий самий безпорадний у розумінні суті справи, як у філософії формальна логіка безпорадна розв’язати питання життя, або ж, нарешті, його розум підказував йому, що торкатися цих тем небезпечно, і, задля супокою, він вдовольнився обговоренням моментів другорядних. Проте Блок помилявся, думаючи, що коли б маркіз де Норпуа був не такий обережний і коли б його увагу не прикував до себе формальний бік явища, то він при бажанні сказав би всю правду про ролю Анрі, Пікара, дю Паті де Клама, про всі околичності справи. А в тому, що маркіз де Норпуа знає що й до чого, Блок, звичайно, не сумнівався. Та і як маркіз міг не знати, скоро він знайомий з міністрами? Блок запевне вірив, що світлі голови вміють відсіяти зерно від полови,’•але водночас, як і багато інших, уявляв, що істина, неспростовна і матеріяльна, лежить у течці президента республіки та прем’єра, а ті діляться знаннями з міністрами. Так ось, навіть коли політична істина задокументована, документи навряд чи мають вартість більшу, ніж рентгенівський знімок, де наша хвороба, як вважають невігласи, написана чорним по білому, насправді знімок — це лише один зі складників, його треба звести з іншими, і лише тоді, враховуючи все, лікар аналізує і ставить діагноз. Отак і політична істина, коли ми намагаємося розпитати обізнаних людей з наміром упіймати її за хвоста, вона вислизає. Навіть пізніше — обмеже-мося лише Дрейфусовою справою — коли зайшли такі приголомшливі події, як зізнання Анрі та його самогубство, то мініст-ри-дрейфусари витлумачили їх миттю по-своєму, а Кавеньяк і Кюїньє, які самі виявили фальшування і провадили слідство, — по-своєму; ба більше, навіть міністри-дрейфусари однієї й тієї самої барви, які судили не тільки на підставі тих самих актів, а й у тому самому дусі, поставилися до ролі Анрі зовсім по-різному, одні бачили в ньому спільника Естергазі, інші, навпаки, приписували цю ролю Паті де Кламу, а отже, поділяли в цьому погляд свого супротивника Кюїньє і геть-то розійшлися зі своїм прибічником Рейнаком. Блок зумів витягти з маркіза де Норпуа ось що: якщо справді начальник генерального штабу Буадефр передав секретну інформацію панові Рошфору, то цей факт був би гідний найглибшого жалю.

— Власне кажучи, військовий міністр мав, in petto5 принаймні, послати свого генерального начальника штабу до