Читати книгу - "Новітнє вчення про тлумачення правових актів"

норми нічим не доповнює і нічим не змінює диспозицію загальної правової норми, що встановлена ст. 1187 ЦК: диспозиції і однієї, і іншої із названих правових норм зобов’язують відшкодувати шкоду (майнову і моральну), завдану джерелом підвищеної небезпеки. З цього погляду у встановленні у п. 1 ч. 2 ст. 1167 ЦК спеціальної правової норми ніякого сенсу не було. Але ж цей сенс все-таки був, бо п. 1 ч. 2 ст. 1167 ЦК розширює сферу відповідальності особи, яка здійснює діяльність, що створює підвищену небезпеку, і яка завдала моральної шкоди каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю, покладає таку відповідальність і у випадках, коли моральної шкоди завдано унаслідок дії непереборної сили. Проте таке розширення сфери дії спеціальної правової норми, встановленої п. 1 ч. 2 ст. 1167 ЦК, порівняно із сферою дії загальної правової норми, передбаченої ч. 5 ст. 1187 ЦК, не впливає на співвідношення цих двох правових норм як загальної і спеціальної.

4. Неврахування необхідності розмежування виокремлення із роду певного виду суспільних відносин з метою спеціального правового врегулювання останніх від розширення сфери дії спеціальної правової норми призвело до неправильного вирішення колізії між ч. 1 ст. 291 ГК («одностороння відмова від договору оренди не допускається») та ч. 1 ст. 782 ЦК («наймодавець має право відмовитися від договору найму і вимагати повернення речі, якщо наймач не вносить плату за користування річчю протягом трьох місяців підряд»). У практиці господарських судів була опрацьована правова позиція, згідно якої правова норма, передбачена ч. 1 ст. 782 ЦК, є спеціальною, бо стосується тільки випадків прострочення внесення плати за користування річчю, а правова норма, що встановлена ч. 1 ст. 291 ГК, є загальною, бо стосуються усіх господарських договорів оренди. Відтак господарські суди застосовують до господарських договорів оренди ч. 1 ст. 782 ЦК. Це є неправильним вирішенням колізії, про яку йдеться. Справа в тому, що з метою спеціального правового врегулювання законодавець виокремив відносини у сфері господарювання, тому правові норми, що встановлені положеннями Господарського кодексу про оренду, завжди є спеціальними у відношенні до правових норм про найм (оренду), встановлених Цивільним кодексом. Звуження сфери дії правової норми, що встановлена ч. 1 ст. 782 ЦК, до випадків невнесення плати за користування річчю протягом трьох місяців підряд не робить цю правову норму спеціальною у відношенні до правової норми, яка встановлена ч. 1 ст. 291 ГК. До того ж правова норма, що встановлена ч. 1 ст. 291 ГК, визнається ч. 2 ст. 9 ЦК і ч. 2 ст. 4 ГК особливістю правового регулювання майнових відносин у сфері господарювання, що також є підставою для її переважного застосування перед правовою нормою, що передбачена ч. 1 ст. 782 ЦК.

Вищий господарський суд в одному із своїх інформаційних листів визнав правову норму, що текстуально закріплена в ст. 715 ЦК, спеціальною у відношенні до правової норми, текстуально закріпленої у ст. 293 ГК: «При вирішенні даного питання слід виходити з того, що при правозастосуванні застосовується не в цілому закон як нормативно-правовий акт, а відповідна правова норма чи її частина, за змістом якої і визначається, чи є ця норма (її частина) спеціальною чи загальною. Так, наприклад, за загальним правилом статті 293 ГК України за договором міни (бартеру) кожна із сторін зобов’язується передати другій стороні у власність, повне господарське видання чи оперативне управління певний товар в обмін на інший товар. Проте в Цивільному кодексі містяться спеціальні норми про особливий вид міни (бартеру), які підлягають переважному застосуванню перед статтею 293 ГК України. Зокрема, стаття 715 ЦК України допускає обмін товару на роботи, послуги, а стаття 716 ЦК України передбачає особливості правового регулювання відносин, що виникають на підставі таких договорів»[169]. Законодавець виокремив майнові відносини у сфері господарювання з метою їх спеціального правового врегулювання і легально визнав норми, встановлені Господарським кодексом з метою такого спеціального врегулювання, «особливостями» регулювання. Тому у Цивільному кодексі немає і не може бути норм, що були б спеціальними у відношенні до правових норм, що встановлені Господарським кодексом. Що стосується колізії між ст. 715 ЦК і ст. 293 ГК, то про спосіб її вирішення йдеться в одній із наступних глав цього видання.

§ 49. Щодо можливості (неможливості) використання широти диспозицій як критерію поділу правових норм на загальні і спеціальні

Якщо правові норми поширюються на одні й ті ж правовідносини, їх диспозиції є сумісними і співвідносяться як рід і вид, а їх співвідношення не ускладнене хронологічним компонентом, застосування кожної із цих правових норм не виключає застосування іншої. При цьому слід враховувати, що диспозиції правових норм не можуть бути критерієм їх поділу на загальні та спеціальні.

1. Якщо співпоставити ч. 2 ст. 4 ГК («особливості регулювання майнових відносин суб’єктів господарювання визначаються цим Кодексом») і ч. 2 ст. 9 ЦК («законом можуть бути передбачені особливості регулювання майнових відносин у сфері господарювання»), то нетрудно помітити, що встановлені цими законодавчими положеннями правові норми мають одну й ту ж сферу дії. Більш чітко ця сфера виражена у ч. 2 ст. 9 ЦК, але порівняння ч. 2 ст. 4 ГК з положеннями ст. 175 ГК дає можливість досить чітко витлумачити і ч. 2 ст. 4 ГК. Диспозиція правової норми, встановленої ч. 2 ст. 9 ЦК, і диспозиція правової норми, встановленої ч. 2 ст. 4 ГК, співвідносяться як рід і вид (ст. 9 ЦК передбачає можливість встановлення особливостей регулювання майнових відносин у сфері господарювання будь-яким законом, а ст. 4 ГК — Господарським кодексом). Але за критерієм широти диспозиції правові норми як загальна і спеціальна не визначаються. Тому слід зробити висновок про те, що ці дві правові норми не співвідносяться як загальна і спеціальна, а визначення характеру їх співвідношення має здійснюватись з використанням іншого методологічного інструментарію, а не правила «lex spesialis derogat generali»: застосування кожної із цих правових норм не виключає застосування іншої.

2. Абзац четвертий ч. 1 ст. 88 ГК надає учасникам господарського товариства