Читати книгу - "Невідоме Розстріляне Відродження"

І щасливий, щасливий сьогодні я, бо я дужий! Незчисленна рать! Антін Павлюк

Народився 1899 р. в Острозі на Волині. Закінчив гімназію. У 1922-му приїхав до Праги. Навчаючись на філософському факультеті Празького університету, заробляв на життя, граючи на саксофоні у нічному барі. Він хворів на сухоти і лікувався у санаторії під Прагою.

У 1925 р. А. Павлюк організував літературну групу «Жовтневе коло», яке мало сентименти до СРСР, редагував альманах «Стерні». На початку 1929-го, розчарувавшись у тому, що його не визнали критики, вирішує кинути писати. А в 1932 р. виїхав до СРСР, оселився у Харкові, але після 1934-го сліди Павлюка губляться. Як і решту реемігрантів, його репресували.

А. Павлюк дуже продуктивний автор, друкувався у багатьох журналах на еміграції: «Промені», «Митуса», «Поступ», «Веселка», «Шлях», «Універсальний журнал» та в УРСР – «Нова Громада», «Глобус», «Всесвіт», «Знання», «Червоний Шлях», «Життя й Революція», «Зоря», «Студент Революції», «Західня Україна», «Плужанин», «Молодняк».

У 1919 р. видав в Острозі поетичні збірки «Сумна радість», «Будуччина» і «Вінок», а в Олександрії «Акорди» (під псевдонімами Т. Блукач і М. Недоля), а відтак уже в Празі – «Життя» (1925), «Осінні вири» (1926), «Біль» (1926), «Пустеля любові», «Лірика» (1928), «Полин» (1930), «Reliquaire» (1931), «Ватра» (1931), збірку оповідань «Незнайома» (1922).

Змрок
Золота, прозора далечінь… Молодість моя і віра рання… У ранкову, теплу сонь і синь дівчина… весна!.. кохання. І нічого… Не такий бо вік. Спів – до місяця виття собаче… тільки кров і злісний дикий крик, тільки кращого і кращої не бачив. Вибивавсь з дитинства – забував кохати, і по карті карту програвав… щоб на землю всі шляхи, мов ґрати, — щоб горіла тільки голова. Твоє лоно
Смола й суниці… Височінь тече… тече: розтоплена, глибока, повновода. День верховіття золотеє тче… промінням вимережує обводи. Ну, що б луна! Так тихо. Така сонь… Лежу. Думок нема, як в небі ці хмарини… і вільно так. Не те, щоб на припоні — Я просто повінню… безкраєм світу нині. Та вічно би було цієї колії, цієї теплої безодні нам – щасливити. Коліна теплії твої… уста твої…