Читати книгу - "Дожити до весни"

видавати? Таке неподобство! Ні учота, ні контролю – хто хоче, той ходить. Откуда я знаю, хто ви така? Тепер стільки аферистів і терористів розвелося, аж тєлєвізор страшно дивитися. А я бідна вдова відомого дєятєля. Хто мене защитить? Як не маєте документів – ідіть звідси, бо ще й міліцію покличу.

Анабель не хотіла ні засвідчувати свою особу, ні світитися перед мешканцями будинку, ні тим паче з’ясовувати стосунки з міліцією. Повернулася і знову зайняла спостережний пост в альтанці, в тій, що далі від під’їзду. Зрозуміла: треба чекати, поки із вхідних дверей з’явиться хтось із покоління, ще не враженого вірусом маніакальної підозріливості та прогресуючої параної. Та навіть цієї вранішньої пори, коли школи активно скликають на уроки «плем’я молоде і незнайоме», біля дверей, з яких вона не зводила очей, не з’явився жоден громадянин, молодший шістнадцяти років із учнівським наплічником за спиною. Промерзла до кісток, вона проводила поглядом то похмурого дідка, який уже повернувся до будинку з поліетиленовою торбиною в руках, то яскраво напомаджену кучеряву бідну вдову, яка несла під пахвою левоподібного пуделя, вочевидь, смертельно втомленого прогулянкою, то неприступного з вигляду чоловіка зі шкіряною текою в руках, який вийшов із під’їзду і зразу ж заховався у вишневій іномарці, що підкотила по його поважну персону аж до самих дверей під’їзду.

Та хто шукає, той знаходить, а хто чекає, той колись-таки дочекається. Нарешті до під’їзду підскоком підбіг хлопчак потрібного віку – років дев’яти. Анабель ледве встигла до дверей, поки малий діставав з-під куртки та притискав до кодового замка причепленого за шворку на шиї електронного ключа.

– Ти чого це не в школі? – запитала, ніби давним-давно знайомого.

– А в нас карантин. На одну половину класу грип напав, а друга вдома заховалася. Хай він спробує нас усіх познаходити! – весело відповів, коли вже обоє переступили поріг.

Разом піднялися на третій поверх. Хлопчина за кілька хвилин ходьби вискоромовив, що живе майже поруч, у сусідньому будинку, тільки по той бік вулиці, а йде до бабусі, яка допомагає йому підтягти математику, бо він з’їхав на вісімку, а тато з мамою зранку до ночі на роботі, їм ніколи займатися рідною дитиною та її уроками. З бабусею Женею живе його тітка Зоя, але в неї також дуже відповідальна робота й зовсім немає вільного часу. Тож за його оцінки відповідає лише бабуся.

Хлопчик натиснув кнопку дзвінка біля дверей ліворуч і озирнувся на квартиру навпроти, біля якої зупинилася Анабель.

– Ви що, до хромового діда?! – запитав так, наче Анабель збиралася у крокодилову пащу стрибнути.

– Чому до хромового? – перепитала малого.

– Не знаю. Так його бабуся Женя називає. Той хромовий дід ні з ким не вітається і нікому не відчиняє. Та в нього навіть дзвінок не працює. Якщо хочете, щоб почув, то стукайте кулаками. Або ногами. Або краще зовсім не стукайте, бо все одно не відчинить.

Малий чкурнув до квартири, з якої війнуло домашнім теплом і пахощами телячої печені. Анабель ще кілька разів постукала у двері, а тоді піднялася на півповерху вище й присіла на широкому підвіконні. Поспішати їй тепер було нікуди, тож вирішила сидіти доти, доки не з’явиться той клятий хромовий дід, той Казьо Хромов. Мусить же він колись вийти!

Вийшов аж у полудень. У старому пальті з добротного, але вже поточеного міллю сукна невизначеного кольору – чи то темно–сірого, чи линялого чорного, у нечищених шкарбанах без шнурівок і на босу ногу, в облізлій шапці зі жмуткуватими залишками колишнього хутра (невже та сама, пижикова?), що ледве трималася на круглій голові. Через праве плече перекинуто дивну ношу – бідончик літрів на шість-сім. Анабель думала, що такої ємності вже й на світі немає. Коли ще вона навчалася у школі, такі бідончики в селі були дуже популярними – у них носили молоко та воду, з ними ходили по ягоди. А ще на колгоспній фермі у великі бідони з герметичними покришками зливали молоко.

Дідок лівою рукою тримався за мотузку, прив’язану до цього закинутого на плече посудного анахронізму, а правою довго примірявся до одного, а потім до другого замка, поки нарешті втрапив у них ключами, прокрутив по три оберти, кілька разів смикнув за ручку дверей, ніби боявся, що вони все одно незачинені, й почимчикував сходами вниз. Бідончик маятником, з боку на бік, хилитався на його зігнутій спині.

«На вулиці такого можна за безхатька або за втікача із психлікарні прийняти. А він он у якому будинку живе, – подумала Анабель. – Цікаво, де Хромов того бідона роздобув і чого носить його за собою, наче в ньому скарб заховано? І скільки ще треба чекати, доки він повернеться?»

Чекати довелося недовго. Через вікно бачила, як старий повільно перетнув подвір’я і пошкандибав асфальтованою доріжкою до контейнерів зі сміттям, що стояли відразу за невисокою бетонною огорожею. Там і відкрилася таємниця допотопного бідона. Виявляється, до нього справді дуже зручно ховати «скарби», віднайдені на смітнику. Отже, у Казимира Хромова – синдром Діогена? Впливовий діяч із сонму небожителів став колекціонером мотлоху?

Коли відмикав другого замка, підійшла й мовчки стала поруч. Він знервовано смикнувся, навіщось обхопив обома руками бідончика, притиснув його до себе.

– Чого тобі треба? Пшла вон!

Очі колючі, напівпрозорі, як два відколоті від крижини кришталики льоду, але не безтямні – вороже та сторожко водночас просвердлюють несподівану гостю зацікавленим поглядом. Здається, чоловік намагається щось згадати. Десь там, на півкулях його мозку, вмикаються і вимикаються файли із прихованими записами дат, облич і подій. Нарешті згадав. У глибині зіниць наполоханим граком промайнув переляк і відразу