Читати книгу - "Дожити до весни"

Про життя Анабель промовчала. Набридло воно їй чи ні – то її особисте. Обговорювати вона це ні з ким не збирається. А от про те, щоб щось змінити… Невже Ніна Василівна навіть не пробувала якось втрутитися? Вона ж таки не остання бабуся на селі, як полюбляв висловлюватися один редактор. Чому не б’є в усі дзвони? Чому не озвучує, не пише, не звертається?

– Від мене ви зараз конкретно чого хочете? – сухо запитала голова й узялася за телефон – давала зрозуміти, що в неї нагальна справа.

– Конкретно зараз? Хочу захистити того дуба, який ще залишився на галявині. Він уже один такий – легенда, історія, раритет.

– Як? Виставити охорону в лісі? То де ж я її вам візьму? – Киця починала сердитися, здавалося, ще мить – і вона рикне роздратованою левицею.

– Мені? Мені охорона не потрібна. А дерево пропоную обгородити та прикріпити на ньому табличку про те, що це пам’ятка природи, тож знаходиться під охороною закону, за порушення якого винних буде притягнуто до відповідальності. Це, звісно, не стовідсоткова гарантія, а все ж… Хтось, може, й злякається відповідальності. Варто було давно так зробити. І власники тартаків і лісопилень не всесильні. Але всі довкола мовчать, як води в роти понабирали. А мовчання, як відомо, – це знак згоди.

– Їдьте в район чи в область, навіть до самого Києва. Добивайтеся. Буду вельми рада, якщо вам це вдасться. Їй’богу! У мене просто руки до всього не доходять.

І після паузи.

– Дивна ви жінка, дуже дивна. Певне, добре вам насолили люди, що втекли від них у цю глухомань. Але трохи оклигало серце – і знову влазите в самий вир їхніх болячок. Нібито шукали спокою, а знаходите нові клопоти та нові проблеми на свою голову. Навіщо вам усе це?

– Не знаю. Не замислювалася. Але, мабуть, навіщось треба, – відповіла Анабель.

Огорожу й табличку вдалося встановити за кілька днів. Десь хтось іще тільки збирався ухвалювати рішення про захист пам’ятки природи, виготовлення потрібних документів і замовлення на засоби самого захисту. Вона не мала часу чекати – стояла над головою майстра та пояснювала, як робити й що писати, куди везти й де встановлювати. І розрахувалася з власної кишені.

Лісопильні ж не стихали. Якась комісія приїжджала до села, щось перевіряла, записувала, запивала та закушувала ті перевірки та записи. Поїхала – і з кінцями. Після її від’їзду на хутір примчав розчервонілий Омелян Сорочук. Цього разу вдень і без презентів. Спочатку покпинився: ну що, вхопила облизня? Думала, що дуже крута? Дотумкала нарешті, що в нього тут усе схоплено? Але чого це він щоразу має відкуплятися від якихось перевіряльників? Хіба йому бабки падають на голову, як манна небесна? Тож якщо ще раз рипнеться, стукне комусь, хай начувається – ліс великий, звірини голодної в ньому ще чимало зосталося, тож і кісточок від Анабель Баскаль можуть не знайти. Та й хто їх шукати буде? Кому вона потрібна? Врятувала свого дуба, інтелігентка пришиблена, – хай тішиться, що хоч щось по-її вийшло, а далі нічого пхати носа до чужого проса.

До пізньої ночі Анабель писала статтю. Потім зробила ще кілька звернень – до обласної депутатської комісії з питань охорони природи та до Природоохоронної прокуратури. Вирішила, що листи відправить уже з київської пошти – так надійніше, а статтю вранці, ще дорогою до столиці, заадресує кільком Інтернет-виданням. Поки владні інстанції отримають її послання, поки прочитають і надумають, що робити, електронна мережа може вже викликати резонанс. У всякому разі десь та й спрацює. Мусить спрацювати. Не можуть же геть усі однією лапою брати, а другою очі затуляти – не для того ж людині дві руки дано. Зрештою, не такі вже й всесильні оті омеляни та їхні кришувальники, щоб аж на стільки лап хабарів вистачило. Але тут, у лісовому закутку, люди наче зачаїлися. Чи то боязко, чи не хочеться своє спокійне болото хвилювати, собі настрій псувати, ворогів наживати, життям ризикувати, витрачати час на боротьбу, яка ще невідомо чим закінчиться. А ліс мовчить. І пташки нікому нічого не розкажуть.

Вранці погодувала синичок і вирушила в дорогу.

Сірий чотириповерховий будинок-«сталінка» в зеленому районі столиці. Металеві двері з кодовими замками, різностильові вікна: у когось іще колишні, з пофарбованими на біле масивними дубовими рамами, у когось – сучасні, металопластикові. З тилового боку будинку – дорога зі строкатими вивісками та білбордами, перед фасадом – затишний двір з двома розписаними різнокольоровими графіті альтанками. Територію двору відгороджує від кількох приватних будинків сіра стіна. Анабель їхала сюди маршруткою від вокзалу майже сорок хвилин. Ще півтори години довелося чекати, щоб потрапити до під’їзду. Якийсь дідок, якому намагалася пояснити, що вона до хворої родички, котра не може спуститися з верхнього поверху, щоб відчинити вхідні двері, пронизав колючим підозрілим поглядом і відвернувся.

– Немає тут такої. У нас усі ходячі.

Тлуста жіночка з рудою кучерявою перукою і таким самим рудим, постриженим під лева з кучерявою гривою пуделем почала вимагати документи.

– Це, канєшно, не моє діло – чужі бумажки перевіряти. Але вахтерка вже скоро год як звільнилася. Государство нас кинуло, ні рубля не виділяє, а нам що ж, за щот своїх пенсій зарплату їй