Читати книгу - "Цинкові хлопчики"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Директор Інституту літератури
ім. Янки Купали Академії наук Білорусі,
член-кореспондент АНБ
Коваленко В. А.
Старший науковий співробітник
Інституту літератури,
кандидат філологічних наук
Тичина М. А.,
27 січня 1994 року
Після суду
Ухвалу суду зачитано...
Важко мені писати про нас — про тих, хто сидів у залі суду. В останній своїй книзі «Зачаровані смертю» Світлана Алексієвич запитує: «А хто ми? Ми — люди війни. Ми або воювали, або готувалися до війни. Ми ніколи не жили інакше».
Ми воювали... Ось наче спеціально жінки, що розсілися за спиною письменниці, тихо, щоб не чув суддя, але чутно для Світлани Алексієвич змагаються в її ображанні. Матері! Епітети такі, що повторити їх не можу... Ось І. Галовньова в перерві підходить до отця Василя Радомисльського, який прийшов заступитись за письменницю: «Чи не соромно вам, отче, — продались за гроші!» «Тьма! Диявол!» — долинає з публіки, і вже тягнуться тремтячі руки, щоб зірвати з його грудей хрест. «Це ви — мені? Мені, котрий відспівував ваших синів ночами, тому що ви казали, що інакше не отримаєте триста карбованців обіцяної допомоги», — ошелешено запитує священик. «Навіщо прийшов? Диявола захищати?» — «Моліться за себе і за дітей своїх. Нема каяття — нема втіхи». — «Ми ні в чому не винні... Ми нічого не знали...» — «Ви були сліпими. А коли полуда спала з очей, то побачили тільки труп свого сина. Кайтеся...» — «Що нам до афганських матерів... Ми своїх дітей втратили...»
Зрештою не лишилася в боргу й інша сторона. «Ваші сини вбивали в Афганістані невинних! Вони — злочинці!» — кричить матерям якийсь чоловік. «Ви зраджуєте дітей своїх удруге...» — скаженіє інший.
А ти? А ми — хіба не виконували наказ? Наказ — мовчати? Хіба ми не тягнули на зборах вгору руки «за»? Я запитую... Нам усім потрібен суд... Той суд — інший, про який казав на суді голова Білоруської ліги прав людини Є. Новіков: коли ми всі — ми, ті, хто мовчав, матері наших загиблих солдатів, ветерани цієї війни і матері загиблих афганців — та, інша, сторона сядемо разом і просто подивимося одне одному в очі...
А. Александрович
«Фемида», 27 грудня 1993 р.
Закінчився цивільний процес про захист честі й гідності за позовом Галовньової — Кецмура до письменниці Світлани Алексієвич. Останній день процесу зібрав багато журналістів, і в деяких виданнях уже промайнули повідомлення про ухвалу суду: позов Галовньової відхилити, позов Кецмура задовольнити частково. Я не стану дослівно цитувати заключну постанову, скажу лише, що вона має, на мій погляд, доволі примиренський характер. Але чи примирило це сторони насправді?
Інна Сергіївна Галовньова, мати загиблого в Афганістані старшого лейтенанта Галовньова, як і раніше, на «стежці війни» — вона збирається подавати касаційну скаргу і судитися з письменницею далі і далі. Що рухає цією жінкою? Що рухає цією матір’ю? Невтішне горе? Невтішне в тому сенсі, що чимдалі йде в історію афганська війна, тим чіткіше розуміє суспільство, наскільки авантюрною була ця затія, тим беззмістовнішою видається загибель наших хлопців на чужій землі... Тому і не сприймає Інна Сергіївна книгу «Цинкові хлопчики». Тому для неї вона — образа: для матері надто непосильний тягар — оголена правда про афганську війну.
Тарас Кецмур — колишній водій-«афганець» — другий позивач цього цивільного процесу. Його позов частково задоволений судом; два глибоко психологічних, глибоко драматичних епізоди в монолозі під його прізвищем, котрі свідчать, на мій погляд, лише про те, що війна нікого не відпускає живим, навіть якщо цілі руки-ноги, визнані на вимогу Кецмура «такими, що ображають честь і гідність». Зрештою, я навіть готова зрозуміти Тараса. Пам’ятаєте, є такий афоризм: «Бійтеся перших поривань душі, вони можуть бути справжніми»? Так ось його монолог у «Цинкових хлопчиках» — це, на мій погляд, найперше справжнє поривання його душі після Афгану. Минуло чотири роки. Змінився Тарас. І світ навколо нього. І йому, напевно, хотілося б багато чого змінити також і в пам’яті про минуле, якщо вже не вдається цю пам’ять зовсім викреслити з душі... А тут «Цинкові хлопчики» — що написано пером, того не виволочеш і волом.
Світлана Алексієвич покинула засідання суду до завершення процесу — після чергової відмови судом у клопотанні письменниці про літературну експертизу. Алексієвич резонно запитувала: як можна судити документальну повість, не знаючи основ жанру, не володіючи азами літературної праці і, крім того, не маючи бажання знати думку професіоналів? Але суд був непохитним. Після другої відмови в літекспертизі Світлана Алексієвич покинула зал засідань. При цьому вона сказала:
— Як людина... Я перепросила за те, що спричинила біль, за цей недосконалий світ, у якому часто неможливо навіть пройти вулицею, щоб не зачепити іншу людину... Але як письменник... Я не можу, не маю права просити вибачення за свою книгу. За правду!
Цивільний процес над С. Алексієвич та її книгою «Цинкові хлопчики» — це наша друга поразка в «афганській» війні...
Олена Молочко
«Народная газета»,
23 грудня 1993 р.
У грудні 1993 року судовий марафон зі звинувачення письменниці Світлани Алексієвич та її книги «Цинкові хлопчики» нарешті добіг кінця. Ухвала суду: письменниця мусить просити вибачення в «афганця» Т. Кецмура, честь і гідність якого суд визнав «зганьбленими частково». Газеті «Комсомольская правда» білоруський суд нічтоже сумняшеся присудив надрукувати спростування, а також письмові вибачення письменниці і редакції.
Другій позивачці — матері загиблого в Афганістані офіцера Інні Сергіївні Галовньовій — у позові відмовлено, хоча суд визнав «частину свідчень, що приписані авторству Галовньової, такими, що не відповідають дійсності». Позов Галовньової суду довелось відхилити, оскільки в процесі слухань було надано касету з магнітофонним записом виступу Галовньової кілька років тому на одному з мітингів, де вона цілком підтримує книгу Алексієвич.
У Світлани Алексієвич на цьому суді, у цьому судочинстві і в цій системі шансів на захист своєї людської та професійної гідності не було...
Злякавшись
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Цинкові хлопчики», після закриття браузера.
