Читати книгу - "Цинкові хлопчики"

і вона би записала все її життя від народження до смерті. Але знайшлася б тоді інша людина, котра погодилася б пожертвувати своїм життям заради нескінченного перегляду цієї дивної кінострічки? І чи зуміла б вона за зовнішніми подіями побачити внутрішні причини поведінки «героя»? Легко уявити ситуацію, що було б, якби автор «Цинкових хлопчиків» свідомо відмовилась від творчого ставлення до зібраних фактів і змирилася б із роллю пасивного збирача. Їй довелося б у такому разі записати на папері буквально все, що наговорили у своїх багатогодинних розповідях герої-«афганці», і в підсумку вийшов би (знайдися, видавцю) грубий том сирого, неопрацьованого, не доведеного до сучасного рівня естетичних вимог матеріалу, що просто не мав би читача. Більше того, якби таким шляхом пішли попередники С. Алексієвич у цьому документальному жанрі, то світова література не мала б сьогодні таких шедеврів, як «Брестська фортеця» С. Смірнова, «Нюрнберзький процес» А. Полторака, «Звичайне вбивство» Т. Капоте, «Я з вогняного села» А. Адамовича, Я. Бриля, В. Колесника, «Блокадної книги» А. Адамовича і Д. Граніна.

4. Авторське право — це сукупність правових норм, що регулюють відносини, пов’язані зі створенням і виданням літературних творів, і вони починаються від моменту створення книги і передбачають конкретні, визначені законодавством правомочності (особисто майнові і немайнові). Серед них насамперед виділяються права на авторство, на публікацію, перевидання і поширення твору, на недоторканність тексту (лише автор має право вносити у свій твір будь-які зміни чи дає дозвіл зробити це іншим). Процес збирання матеріалу відповідно до жанру документальної літератури вимагає активної ролі автора, котрий визначає проблемно-тематичну суть твору. Порушення авторського права стягується в судовому порядку.

5. Буквально точне відтворення розповідей героїв, як ми вже доводили у відповіді на третє запитання, у документальному творі є неможливим. Але тут, звичайно, постає проблема волі автора, з яким герої в момент одкровення поділились спогадами і наче передали йому частину своїх прав на це свідчення, сподіваючись на точне передання їхніх слів у первісному вигляді, на професійну майстерність автора, його вміння виділити головне і випустити дрібниці, котрі не поглиблюють думку, зіставити факти і побачити їх єдиним цілим. Врешті-решт, усе вирішують художній талант автора і його моральна позиція, його здатність поєднати документальність із художнім зображенням. Ступінь правдивості, глибину проникнення в подію у цьому разі може відчути і визначити лише сам читач і літературна критика, котра володіє інструментами естетичного аналізу. Цей ступінь правдивості по-своєму оцінюють і герої твору, вони найприскіпливіші та найуважніші його читачі: торкаючись феномену перетворення усного слова на письмове, а тим більше на друковане, вони іноді стають жертвами неадекватної реакції на власну розповідь. Так, людина, уперше почувши свій голос на магнітофонній стрічці, не впізнає саму себе і вважає, що сталась груба підміна. Несподіваний ефект виникає ще й у результаті того, що розповідь одного свідка зіставляють, зістиковують у книзі з іншими подібними розповідями, вона перегукується чи відрізняється від них або навіть суперечить, конфліктує з розповідями інших героїв-свідків: тоді помітно міняється ставлення до власних слів.

6. Книга С. Алексієвич «Цинкові хлопчики» цілком відповідає вже названому вище жанру документальної літератури. Достовірність і художність наявні в ній у пропорціях, що дозволяють віднести даний твір до художньої прози, а не до журналістики. І, до речі, попередні книги цього автора («У війни не жіноче обличчя», «Останні свідки») дослідники відносять до документальної літератури.

7. У літературі, сучасній автору, окреслено певні межі етики, якщо достовірне передавання розповіді героя, його правдиве свідчення про події, оцінка яких іще не здобула належного визнання в суспільстві, може обернутися небажаними результатами не лише для автора, але і для героя. У такому разі автор, безсумнівно, має право на зміну прізвищ та імен героїв. І навіть тоді, коли героєві нічого не загрожує і політична кон’юнктура на користь книги, автори нерідко користуються цим прийомом. У прізвищі головного героя «Повісті про справжню людину» Мересьєв письменник Б. Полєвой змінив усього лише одну літеру, але одразу ж виник ефект художності: читач уже розумів, що мова йде не про одну конкретну людину, а про типове явище в радянському суспільстві. Таких прикладів свідомої зміни імені та прізвища героя в історії літератури дуже багато.

8. Судові процеси, подібні до того, що відбувається над С. Алексієвич, автором книги «Цинкові хлопчики», ще, на жаль, трапляються у світі. Судового переслідування в повоєнній Англії зазнав Дж. Орвелл, автор знаменитої «антиутопії» під назвою «1984», котрого звинуватили в наклепі на державний лад. Сьогодні відомо, що темою цієї книги був тоталітаризм у тому варіанті, що виник у XX столітті. Смертний вирок за наших днів винесено в Ірані письменникові С. Рушді за книгу, у якій начебто в знущальному тоні йдеться про іслам: прогресивна світова спільнота оцінила цей акт як порушення права на свободу творчості і як вияв нецивілізованості. У наклепі на Радянську армію ще недавно звинувачували письменника В. Викова: багато опублікованих у пресі листів ветеранів-псевдопатріотів звучали як суворий громадянський вирок письменникові, котрий першим насмілився сказати вголос правду про минуле. Але, на жаль, історія повторюється. Наше суспільство, яке проголосило побудову правової держави, поки що опановує лише ази найголовніших прав людини і часто підмінює дух закону його буквою, забуваючи про моральний бік кожної судової справи. Право на захист власної гідності, котре, за логікою позивачів, С. Алексієвич порушила газетною публікацією уривку з її книги, не слід розуміти як право сьогодні говорити авторові книги одне, а завтра, відповідно до змін настрою чи політичної кон’юнктури, щось зовсім інше. Постає запитання. Коли був відвертим «герой» книги: тоді, коли дав згоду поділитися зі С. Алексієвич своїми спогадами про війну в Афганістані, чи тоді, коли під тиском товаришів по зброї вирішив відстоювати корпоративні інтереси певної групи людей? І чи має він у такому разі моральне право на судове переслідування письменниці, якій свого часу довірився, знаючи, що його розповідь буде опублікована? Факти, повідомлені позивачем авторові чи опубліковані в газеті, не видаються поодинокими й випадковими, їх підтверджено в книзі іншими аналогічними фактами, що стали відомі автору з розповідей інших свідків тих самих подій. Хіба це не дає підстав уважати, що «герой» був відвертим у той момент, коли записували усну розповідь, а не тоді, коли він відмовлявся від своїх слів?

І ще важливий аспект: якщо немає свідків розмови автора з «героєм» і коли відсутні інші докази справедливості тієї чи іншої сторони судового процесу, постає необхідність у додатковому перевірянні всіх подібних фактів, котрі автор наводить у своїй книзі, що можна