Читати книгу - "Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет"

У 1990-х роках попередниця «Свободи», відома як Соціал-національна партія України (СНПУ), намагалася грати на гаслах, подібних до неонацистських. У 2004 році СНПУ перетворилася на націоналістичну популістську партію, яка отримала нову назву «Всеукраїнське об’єднання “Свобода”». Проти трансформації СНПУ виступили переважно російськомовні активісти зі східної України, які продовжили традиції СНПУ та її молодіжного крила, організації «Патріот України», в рамках Соціал-національної асамблеї. У 2014 році частина з них, а також футбольні ультрас, вступили до лав батальйону «Азов», базованого в Маріуполі.

У 2004 році лідера партії «Свобода» Олега Тягнибока виключили з парламентської фракції блоку «Наша Україна» через антисемітську промову, після чого подібних заяв він більше не виголошував. Водночас деякі інші діячі «Свободи» також виступали з антисемітською пропагандою. Натомість Дмитро Ярош, очільник «Правого сектора» у 2014–2015 роках, продемонстрував високий рівень толерантності щодо національних меншин. Ярош зазначав, що «Правий сектор» позитивно налаштований до тих, «хто приєднується до нас у боротьбі за державність української нації» і з повагою ставиться «до тих, хто визнає наше право бути господарями своєї долі на власній землі». «Правий сектор» висловлював незгоду з деякими расистськими поглядами, які лунали з боку представників «Свободи» та «Азова». Керівником інформаційного бюро «Правого сектора» став етнічний росіянин із Криму; крім того, у складі «Правого сектора» та «Азова» перебуває чимало російськомовних громадян України та Росії.

В умовах недостатньої прозорості української політики неможливо з усією переконливістю встановити джерела фінансування таких партій, як «Свобода» (втім, це стосується і решти політичних сил). За певними припущеннями, фінансову підтримку їй початково надавав Ігор Коломойський, а згодом — лідери Партії регіонів. Логіка фінансування «Свободи» в останньому випадку виглядає аналогічною підтримці Рінатом Ахметовим Радикальної партії Олега Ляшка: йшлося про те, щоб відібрати голоси в найбільших конкурентів «регіоналів» — спочатку «Нашої України» Ющенка, а згодом «Батьківщини» Тимошенко. На відміну від них, ані «Свобода», ані Радикальна партія ніколи не становили електоральної загрози для Партії регіонів, особливо на Донбасі та на сході України загалом.

Вдаючись до заздалегідь підготовлених провокацій, російські спецслужби також прагнули перебільшити рівень антисемітизму в Україні. Найбільші націонал-демократичні партії часів незалежної України (у 1990-х роках нею був Народний рух на чолі з колишнім дисидентом В’ячеславом Чорноволом, у 2000-х — «Наша Україна», а у 2010-х — «Батьківщина») ніколи не сповідували антисемітизму. Українських євреїв і кримських татар обирали до парламенту за списками Руху, «Нашої України», «Батьківщини», «Народного фронту» колишнього прем’єр-міністра Арсенія Яценюка та «Блоку Петра Порошенка».

За президентства Віктора Ющенка держава зосереджувала підвищену увагу на минулому українського націоналістичного руху коштом сучасної політики та питань урядування. Це давало Москві привід звинувачувати його та інших прозахідних українських політиків у «фашистських» уподобаннях. Тим західним експертам і вченим, які вважали українських націоналістів «фашистами» й антисемітами, Ющенко з його намаганням ввести українських націоналістів до офіційного історичного канону ввижався аморальним політиком і ледь не втіленням антисемітизму. На підтвердження своїх слів вони часто посилалися на підготовлений СБУ в липні 2008 року список дев’ятнадцяти осіб, підозрюваних в організації Голодомору, дехто з яких мав єврейське походження.

Запал Ющенка у висвітленні радянських злочинів проти українців знайшов своє відображення у дослідженні та публікаціях документів, підготовлених заснованим у травні 2006 року Українським інститутом національної пам’яті. На жаль, очевидно менша увага до нацистських злочинів з його боку слугувала продовженням радянської традиції, коли Голокост переважно опинявся поза увагою дослідників. Олександр Бураковський, у минулому один із лідерів Народного руху України, припускав у 2009 році, що «Ющенко, схоже, не бажає визнавати Голокост частиною історії своєї країни чи увічнювати пам’ять про Голокост таким чином, щоб майбутні покоління українців змогли його зрозуміти»[548]. Інклюзивна українська історія XX століття, безумовно, мала включати пам’ять про всіх учасників бойових дій на території України та про злочини проти людяності, вчинені тут обома тоталітарними режимами.

У 2013–2014 роках провідні єврейські організації України виступили на підтримку Революції гідності. У складі «самооборони Майдану» були активісти різного етнічного, в тому числі єврейського, походження, зокрема колишні військовослужбовці Армії оборони Ізраїлю. Про п’ятьох євреїв відомо, що вони очолювали підрозділи «самооборони Майдану». Серед понад ста протестувальників, убитих в центрі столиці в лютому 2014 року, троє належали до української єврейської громади. Одного із загиблих, Олександра Щербатюка, єврея не за походженням, а за власним вибором, поховали на Буковині під урочистий салют «Правого сектора»[549].

На запитання про антисемітизм під час та після Євромайдану український олігарх єврейського походження Віктор Пінчук відповів просто: «Це маячня»[550]. Справді, якщо, як заявляє російська пропаганда, вперше в історії України при владі опинилася «неонацистська хунта», то до неї навдивовижу лояльно ставиться або підтримує велика кількість євреїв, а сама вона включає представників єврейської громади на важливих посадах, аж до прем’єр-міністра Володимира Гройсмана. Українцями єврейського походження є чимало російськомовних громадян, які служать в українській армії та добровольчих батальйонах: дехто з них, як ортодоксальний юдей-хасид Ашер Черкаський з полку «Дніпро-1», стали добре відомими в Україні.

Доповідь Державного департаменту США щодо становища у царині прав людини в Україні до початку українсько-російської