Читати книгу - "Томасина"

відкритий Х’юї Стерлінг; круглоголовий Джорді Мак-Набб із мокрими очима. Вони завзято винуватили циган у жорстокому, нелюдяному ставленні до беззахисних тварин, що викресало в їхніх грудях іскорку любові та зворушило хлопчачі серця. «Вони били нещасного ведмедя! Вони поводились як нелюди! Вони били коня свинцевою ручкою гарапника!»

А за ними — безмовна, примарна постать Мері-Руа. «Він убив мою кішку!»

Скільки часу минуло, відколи він чув її голос чи бачив усміх її очей?

«Убивця!» — таким був вирок трьох безпристрасних, непідкупних суддів.

Отут, під гудіння Джейміної волинки, вони поховали померлу. Отут стояла Мері-Руа, в жалобному вбранні, зображаючи з себе вдову. Сюди, разом з неживою кішкою, вона поклала своє дитяче серце.

«Нагло замордована», — додали судді, і Мері-Руа привела у виконання вирок: безмовна, без жодного промовленого слова, зневага.

Коло зімкнулося, крижаний холод став підбиратися до серця. Невже на могилі його дочки теж напишуть «Нагло замордована»?

— Ні! Ні! — не витримавши, закричав Мак-Дьюї. Він люто бив себе в чоло зап’ястками, намагаючись відігнати подалі страхітні думки, які заполонили всю його свідомість. Та було надто пізно… Ота захисна дамба, що відгороджувала зверхність та незалежність Мак-Дьюї, вже встигла дати тріщину, і через неї, змиваючи все на своєму шляху, ринув потік його провини та людської неспроможності.

Його єдиними знаряддями людських стосунків і досі були кам’яне серце, непохитна воля та безмежний егоїзм. Бо навіть залицяючись до Лорі, він геть-чисто забув про дочку і кричав, як навіжений, аби вона до нього вийшла. Ця могила і напис на ній умить показали Мак-Дьюї, який він збоку; як він пре крізь життя напролом, не відчуваючи ні жалю, ні симпатії, ні співчуття до інших. Він не любив нікого — ні людей, ні тварин — тільки себе! І тому він програв — і як батько, і як чоловік, і як коханий, і як лікар, і просто як людина. Ця імітація могили була безмовним звинуваченням його, Мак-Дьюї, у смерті власної дочки.

Тепер перед могилою стояла на колінах жалюгідна подоба гордого та войовничого Ендрю Мак-Дьюї, лікаря ветеринарної клініки міста Інверанох. У мить життєвої кризи потоки сліз рознесли в клоччя броню його мужності, ринули по щоках, та він їх навіть не відчув. Мак-Дьюї вдихнув повні груди повітря — і на повну горлянку прокричав ті слова, котрих, як він колись був певен, не мав казати аж до скону:

— Боже, відпусти мені мої гріхи! Боже, допоможи! Допоможи мені, Боже!!!

Похитуючись, він піднявся з землі та пішов геть від галявини, могили та надгробного каменя. І ще — від єдиного свідка цієї вистави, що так і залишився непоміченим: рудої кішки з гостренькими вушками, котра лежала в нього над самісінькою головою на гілці велетенського бука, що ріс край галяви, а кроною сягав аж до могилки. Манірна кішка з вузенькою мордочкою сиділа, підібгавши лапки під себе, і крізь листя вдоволено спостерігала за виставою, що розгорталась унизу. Вона бачила все, від початку до кінця.

27

Я — Пашт,[42] свята, священна, найсвятіша!

Хвала Амону-Ра, Творцю Всього Сущого!

Я справжня Секмехт-Баст-Ра, Володарка Небес, перед якою здригаються люди і тварини. Сонце — мій батько, зірки — мої іграшки. Коли я потягуюсь, моє тіло затуляє весь світ; моє гарчання — це грім небес; а блискавки — це іскри, що летять з моїх очей; коли тремтять мої вуса, здригається і двиготить уся земля; мій хвіст — це дорога від землі до небес.

Я божество.

Люди знову мені поклонялися. Вони мали мене за богиню. І звертали до мене свої молитви.

Я вже казала, що коли на землі знайдеться хоча б одна людина, яка й у цьому втіленні священного Ка розпізнає мою справжню суть, до мене знову повернеться божественна сила і я стану такою, як була колись: велемудрою, всевидющою, всезнаючою, всемогутньою, такою, що вселяє жах.

Така людина вже знайшлася, і я — знову богиня. О, нерозумні створіння, низько вклоняйтеся всім котам, не ганяйте їх і не здумайте вбивати! Баст-Ра знову сидить на високому троні, і страшна її кара!

Це було наступного дня після того, як у долині сталася пожежа, а в Лорі відбулася дивна зміна, якраз тоді, коли я з відчаєм шукала відповідь на запитання: хто я? що я?

Я пішла на тиху лісову галявину, куди мені подобалось ходити, коли хотілося тиші та усамітнення із власними думками. На тій галявині була похована одна з нас — кішка на ім’я Томасина. Над її могилою розпростерлася гілка велетенського бука, і я взяла собі за звичку залазити на цю гілку і лежати на ній.

І раптом тиша й плин моїх думок були порушені: лютуючи і чортихаючись, пручи через ліс, як носоріг, на круглу галявину вискочив мій заклятий ворог — Рудобородий. Опинившись на чистому, він раптом зупинився і став блукати довкола безумним поглядом.

Рудобородий підійшов до могили тієї, що звалася Томасиною, — і як переродився! Він затужив за кішкою! Він ридма ридав, закочуючи очі, у розпачі рвав бороду і шерсть на голові. А потім, не в змозі витримати мук розкаяння, впав на коліна і розридався у три ручаї.

Наплакавшись досхочу, Рудобородий закотив догори свої вирла і загукав до мене. Він зізнавався в скоєних гріхах і благав прощення, просив, щоб я не кидала його у горі, і я прислухалася до його благань.

Мені було вже байдуже, що він — мій ворог, якого я донині люто ненавиділа і на якого насилала грізні кари.

Я більше не тримала на нього зла.

Для тих, хто в мене вірить, я — милостива, всепрощаюча богиня.

«Боже, допоможи! Допоможи мені, Боже!!!» — взивав він до мене.