Читати книгу - "Іван Богун. У 2 тт. Том 2"

З гиком і свистом з'їхав полковник уманський з окопу. Поганяв доброго гнідого коня, зважував на руці важку свою карабелу.

Без зайвих розмов схопився він на шаблі з поляком, б'ючи жорстоко, з відтяжкою і замахом. На лету змінював напрямок удару, користуючись улюбленими прийомами самих поляків, посилав коня то з одного боку, то з другого, примушуючи тварину бити ворога копитами і кусати, і нарешті зумів-таки обдурити шляхтича – із хрускотом увійшло лезо в тіло проміж панциром і боковою пластиною франтуватого бургундського шолома. Розрізало шкіру, плоть і артерію, зламало шийні хребці. Яскравим червоним водограєм порснула шляхетна кров, і той, хто ще кілька хвилин тому вихвалявся провчити будь-кого з козаків, котрі трапляться йому на шляху, сам полетів під ноги власному огиру, засвоївши свій смертельний урок. А Іван Ганжа недбало витер об його плаща карабелу, зняв із вбитого коштовну зброю, оксамитовий гаман із золотими і, приторочивши до своєї кульбаки повід гусарського коня, повільно поїхав до окопу.

Громоголосим вітанням озвалися козаки, помітивши славну перемогу полковника. Навіть гетьман забув своє невдоволення Ганжею за суперечку, що її вчинив полковник з Виговським. Сам особисто вийшов привітати переможця:

– Дякую тобі, пане Іване, за перемогу славну! – вимовив щиро. – Ти не лише ляха на той світ спровадив, ти дійсно справу велику зробив. Поглянь лише на них! – і гетьман показав на натовпи козаків на валах, які вітали полковника, повні бойового азарту і щасливі відчуттям власної сили – сили могутнього війська. Козаки, чиє щастя на герцях було значно меншим, аніж польське, піднялися духом після перемоги полковника. Забувши десятки програних боїв, цих гірких трагедій, які щойно пройшли перед їхніми очима, впускаючи сум гірких поразок у козацькі серця.

– Чим тебе нагородити, пане полковнику? – питав Ганжу гетьман.

А той лише знизував плечима:

– Та все в мене є, пане гетьмане! Є добрий товариш кінь, та такий, що не підведе й навіть із самого пекла вивезе. Є й жіночка – гостра шабелька, та така, що лядські голови рубає, немов гнилі кавуни. Є в мене й побратими славні, козаки запорізькі. Що ж мені ще потрібно? Хіба ось коряк горілки піднеси, ваша ясновельможність, та й те заради того, аби в боргу себе не почувати.

Засміявся лише Хмельницький на таку мову і звелів піднести полковнику добрий коряк горілки. А Ганжа, крекнувши після випитого, обтер вуса рукою і знову скочив на коня.

– А ще не один тут землю смородить, до пекла проситься! За таку добру горілку повинен тобі, пане Хмельницький, другу лядську голову принести!

– Досить, Іване, – спохмурнів Хмельницький. – Бачу я, оковита в тебе в жилах заграла!

Та не почув тих слів Ганжа. Вітер гонитви засвистів у вухах хороброго полковника, кров, розігріта оковитою, вдарила до голови полковнику Івану Ганжі. І поплатився він за свою недбалість – наздогнав його поручник однієї з найманих хоругв волоської кінноти Ієремії Вишневецького і збив з коня, застромивши глибоко в землю рихву списа, котра пройшла наскрізь через полковницьке тіло. Загинув відчайдушно хоробрий полковник уманський, загинув, полишаючи, немов сиріт, своїх уманців, загинув тоді, коли міг би ще жити й зробити для України немало добрих справ…

VII

Катастрофа польського війська почалася наступного дня після смерті Івана Ганжі. Ще не встигли відгриміти салюти над могилою полковника, а козацькі батави вже пішли в наступ, підтримувані десятьма тисячами легкої кінноти Айтиміра-мурзи…

Татари прийшли напередодні, пізно увечері ставши кошем на правому березі Пиляви, поряд із фланговими укріпленнями козацького табору. До Хмельницького одразу ж після прибуття союзників пустили посла від командуючого татарським військом султаном калґою Крим-Ґераєм – гетьман наказав будити себе будь-якої миті в разі, якщо прибудуть татари. Посол у найвишуканіших висловах пробачився за зволікання, викликані мусульманськими святами, і завірив у приязні хана та його цілковитій підтримці. Дивлячись на козацького гетьмана спокійним поглядом напівзаплющених очей і відбиваючи поклони, посол розповів, що хан призначив командувати військом, надісланим на допомогу урусам, своєму насліднику Крим-Ґераю, під чиєю орудою свої орди тепер ведуть на Україну окрім прибулого вже Айтимір-мурзи (котрий, до речі, прохає на аудієнцію гетьмана), ще й славні батири Тугай-бей, Кая-бей і Адлаєт-мурза. Окрім кримської та білгородської орд, прийшла й Єдичкульська орда, з котрою не було домовленості в гетьмана, але яка теж сподівається постояти разом із Хмельницьким-беєм супроти Ляхистану і завоювати військової здобичі та ясиру.

А на ранок польська армія вперше після прибуття на поле бою відчула справжню міць козацького війська. Сонце, піднявшись над вершечками лісу на обрії, висвітило своїм бентежним світлом, котре раз по раз переривалося низькими сивими хмарами, бойові порядки козацьких полків і татарських орд на правому фланзі. Захвилювалися в польському стані при вигляді ворога, котрий тепер перевищував їх за кількістю і був посилений кіннотою, тобто родом військ, у якому раніше поляки мали значну перевагу. Але досить швидко опам'яталися польські рейментарі і ось уже сигнал тривоги летить над таборами, примушуючи жовнірів сідати на коней і виїздити на поле перед табором для шикування. Змучені побудовою табору, а потім безсонною ніччю на варті в погано захищених від нічного нападу обозах, драгуни повільно займали свої місця в шеренгах і готувалися до бою. Де й поділися ті злагоджені, чіткі й швидкі перестроювання, що ними завжди характеризувалася польська кіннота? Навіть крилата гусарія і рейтари поводили себе, наче сонні мухи, примушуючи полотніти князя Вишневецького і бризкати слиною Олександра Конєцпольського.

Далі почалися ще більш незрозумілі події: передова польська сторожа, не дивлячись на те, що Домінік Заславський дав наказ підпустити ворога ближче, а не атакувати його з огляду на те, що поле бою було порізано рівчаками й балками, несподівано вступила в бій з татарами, втягуючи в зовсім невигідний полякам бій все нові й нові підрозділи, а командири не те щоб не думали зупиняти безладну колотнечу, котра вже подекуди оберталася оточенням татарами цілих загонів польської кавалерії, вони, навпаки, погіршували становище. І щосили надривалися сурмачі – скликав під свої знамена жовнірів Брацлавський воєвода Радзієвський. Знову і знову кидався він із драгунами в гущу татар і втрачав все більше бійців, ламаючи людям шиї в колотнечі, а коням ноги на пересіченій ярами та балками місцевості. Мчали йому на допомогу хоругви Олександра Конєцпольського та Ієремії Вишневецького, вимахуючи шаблями, летіли назустріч смерті шляхетні пани Куропатва і Тарнавський, Карнковський і Длотовський, сипалися з коней під ударами козацьких списів і татарських стріл десятки й десятки шляхетних військових