Читати книгу - "На запах м’яса"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
З тим і завмерла – берегла щире благання аж до того довгоочікуваного часу, коли натовп розлився на дві ріки, пропустив до дверей священиків, знову злився в єдину течію, поплив слідом за ними.
Майка схаменулася, роззирнулася розгублено – голови, голови… Не побачила Толі, поштарки Галі… Течія винесла надвір, де люди вже стояли з кошиками довгою, безкінечною вервечкою. За ними – ще люди. І ще… Видерлася з натовпу, прибилася до стіни: і нащо їй захотілося ближче до вівтаря?! Де тепер одне одного шукатимуть?!
…Під ранок, коли юрба людей навколо храму не зменшилася, а тільки змінилася за складом, раптом докумекала: «Дирчик!» Звичайно! Толя чекає на неї біля моторолера. Відліпилася від стіни, посунула від храму на вулицю Шевченка. Може, моторолер вкрали? Зараз підійде – під деревом стоїть Толя розгублений: «Маню, я ж казав: за дирчиком треба чатувати. Що робитимемо? Вкрали…» Засмутилася: чого хлопця не слухає? Він мудріший. Стояли б разом біля храму – уже б і паски посвятили, і додому б повернулися.
Ще здалеку побачила під деревом поряд із кількома десятками автівок синій моторолер. Толі не було.
Усе Світле Христове Воскресіння Майка просиділа на моторолері неподалік Свято-Преображенського собору. Спочатку крутила головою, підхоплювалася, вдивлялася в постаті чоловіків і хлопців, що вони виходили з храму чи просто вешталися навколо нього. Витягувала шию: «Толя?…»
Після опівдня людське хвилювання вщухло, вуличка спорожніла, тільки поодинокі перехожі поспішали до домівок – розговітися врешті. Радість умерла. Чорна тривога на серці. Зіщулилася на моторолері: Толя як знав… Серце йому підказувало: не хотів їхати до Прилук. Тремтіла на дирчику, уже не роздивлялася перехожих, зиркала зацьковано – не Толю чекала, когось іншого, що він зараз підійде, знизає плечима винувато, скаже: «Вам просили переказати… Толі нема… Вибачте». Бо з ним сталося щось зле! Щось трагічне й жахливе! Може, вийшов посеред ночі перевірити, чи моторолер на місці, і перетнувся з якимись виродками. Сам же казав: «Тут босоти до біса».
Розревлася невтримно, аж сивий чоловік, що чимчикував собі вуличкою, зупинився біля Майки, мовив стурбовано:
– Дитино, тобі допомога не потрібна?
– Де тут у вас міліція? – крізь сльози спитала Майка.
Чоловік згодився провести дівчину. «Тут недалеко, – казав, – з Шевченка на Котляревського…» Майка покинула моторолер, побрьохала за сивим. «А дирчик? – перелякалася. – Вкрадуть!» Перепросила щиросердну людину:
– Вибачте, сама знайду. На Котляревського, кажете?
Двигун завела, а їхати – ніяк. Раптом Толя повернеться? А тут – ані Майки, ані дирчика. Вимкнула двигун, знову завмерла.
– Ще… почекаю.
До вечора просиділа. Тільки коли побачила юрбу п’яних підлітків, що вони сунули до яскравого синього моторолера з явним наміром покататися за будь-яких умов, завела двигун і вивернула на Котляревського.
Втомлений напруженим Воскресінням черговий міліціонер – молодик років двадцяти п’яти з простодушними очима – із прикрістю вислухав Майку.
– За три доби заяви про зникнення приймаємо…
– А ви подивіться!
– Куди?!
– У вас же є якісь затримані… Анатолій Горохов. Раптом його помилково… Подивіться! – тьмяно просила Майка.
– Горох?! – здивувався черговий. – Толька? Ми з ним разом на халтуру бігали підробляти, коли ще в школі вчилися. А він що – до Прилук повернувся?
Майка заклякла. Ніколи вони з Толею не розповідали одне одному про свої колишні життя, ніби й не було ніякого життя до тої зустрічі на Різдво в промерзлій хаті на Лупиному хуторі. Майка не випитувала, бо й самій сповідуватися не хотілося: спогади пригнічували, спустошували, вбивали. Без минулого краще – молоді, щасливі, вільні: ані роду-племені, ані адрес…
– Толя… з Прилук?
– А звідки ж?! Мати його тут живе. Адресу дати? Точно не пам’ятаю, але поряд зі школою будинок п’ятиповерховий із червоної цегли… На Соборній. Спитаєте Горохових – підкажуть. А ще в матері його салон краси в центрі. «Шарм». І там спитати можете. Та не сьогодні: усі святкують.
– Дякую… – Майка розгубилася. Тупцяла біля чергового: що робити?
– А Толька як? Я його сто років не бачив. Гороха після школи в армію забрали, а я до Москви поїхав із бригадою. Відтоді… Це ж скільки? Сім років не бачилися.
– Толя… зник.
Міліціонер зиркнув на Майку задумливо.
– Та ні… Може, до матері зайшов розговітися чи з друзями перетнувся десь. А ви ж… нетутешня?
– Нетутешня.
– Ну й заждіть собі. Об’явиться. Що з ним станеться? Горох, знаєте, як казав колись: «Мене жодна зараза не візьме, до ста років житиму». Бо яйце якесь з’їв. Чи то сороче, чи то горобине.
– Крукове… – прошепотіла Майка. Заспокоїлася раптом. – Вас звати як? – спитала молодика.
– Сергій Полікарпов. Гороху скажіть – «Полікарпов», одразу згадає.
– За три доби… Як Толя не повернеться… Допоможете?
– Та ясна річ! Ви ж Гороху привіт передавайте! Від Серьоги Полікарпова!
– Нема його! – Мало не розплакалася голодна, втомлена Майка.
– Куди він подінеться! – усміхнувся Полікарпов. – Знайдеться!
Майка повернулася на Лупин хутір уже поночі. У серце вчепилися міцні пазури – ні вдихнути, ні видихнути. Вдивлялася в темні здалеку хати – світяться її віконця? Толя ж такий – міг сюрприз утнути. Паски посвятив, якимось чином сам на хутір повернувся, стіл накрив, чекає… Майка ввійде, він: «Прошу, сідай, розговлятимемося…» Та вона його вб’є за такі жарти!
В Уляни свічка миготить. У Санджива – сонце. А Майчиної хати й не роздивитися в темряві. Покинула дирчик біля ґанку, увійшла до темної кімнати – усе ще сподівалася: зараз спалахне світло. Толя усміхнеться, спитає: «Злякалася?…»
…Тільки біла футболка Горохова на мотузці над піччю висить, що Майка її випрала напередодні.
Як зіщулилася на тапчані – з тим і Обливаний понеділок зустріла.
Уляна й хотіла віддати Майці з Горохом свої паски та крашанки, щоби в Прилуках посвятили, та останньої миті передумала: за кілька днів до Тьомки збиралася, і здалося – сама має посвятити й синові відвезти. Зібралася, разом із капулетцівськими бабами приватним автобусом дісталася найближчої церкви за двадцять кілометрів від хутора, на ранок неділі вже додому повернулася. А молодь десь затрималася. Виглядала, щоби «Христос воскрес!», а їх усе нема й нема.
– От… І де заблукали? А віддала б їм свої паски? І що б було? – засмутилася.
У понеділок зранку поклала до кошика кілька крашанок, паску, води в кружку налила – буде сусідці Обливаний понеділок! – пішла до Майчиної хати.
– Майє… Толю! Ви вдома? – Побачила дирчик біля ґанку, стукнула у двері. – Дитино…
Двері розчахнулися – не замкнені. Уляна злякалася, зазирнула до кімнати – Майка скрутилася на тапчані: обхопила руками коліна, притисла їх до грудей. І не озирнулася
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «На запах м’яса», після закриття браузера.